Стівен Кінг - Необхідні речі

ляскіт, і Вілма спробувала викрутитися від обрисів перед обличчям. Ліва гомілка наштовхнулася на в’язаний кошик, і вона впала на одне коліно, уникнувши повного падіння лише завдяки поєднанню талану й швидких рефлексів.

Важка мокра штука заслинявилася їй по спині, густа мокрота ринула збоку по шиї. Вілма знову скрикнула і навкарачки відповзла від мотузок. Частина волосся виповзла з пов’язаної хустинки і тепер висіла їй над щоками, лоскочучи. Вона ненавиділа це відчуття… але ще більше ненавиділа той потік, в’язкі обійми з темної форми, що висить у неї на мотузці для одягу.

Двері кухні розчахнулися, і через двір долинув стривожений голос Піта:

– Вілмо! Вілмо, з тобою все добре?

Ляскіт позаду неї – гидкий звук, ніби хихотіння голосових зв’язок, укритих болотом. У сусідньому дворі високим неприємним голосом зарепетував дворняга Гейвергіллів – дзяв! дзяв! дзяв! – і це жодним чином не покращило психічний стан Вілми.

Вона підвелася й побачила, як Піт обережно спускається задніми сходами.

– Вілмо? Ти впала? З тобою все добре?

– Так! – розлючено гаркнула вона. – Так, я впала! Так, зі мною все добре! Включи довбане світло!

– Ти не забилася…

– Просто включи те блядське СВІТЛО! – крикнула вона на нього і витерла руку об перед пальта.

Її всю вкривала холодна гидь. Тепер вона так лютувала, що бачила власний пульс у вигляді яскравих цяток світла перед очима… і найбільше злилася на себе, за те, що налякалася. Навіть на мить.

Дзяв! Дзяв! Дзяв!

Довбаний псяра у дворі сусідів здурів. Господи, як же вона ненавидить собак, особливо гавкучих.

Постать Піта відступила нагору кухонними сходами. Двері відчинилися, рука поповзла всередину, а тоді спалахнули прожектори, яскравим світлом наповнюючи задній двір.

Вілма опустила погляд на себе й побачила широку просіку темно-брунатної барви спереду її осіннього пальта. Вона люто витерла обличчя, витягнула руку й побачила, що та також покоричневіла. Вілма відчувала, як щось повільно й нудно стікає їй по спині.

– Грязь! – Вона остовпіла, не повіривши власним очам – настільки, що не усвідомила, що говорить уголос. Хто б міг таке їй зробити? Хто б посмів?

– Що ти сказала, люба? – запитав Піт.

Він уже був підходив до неї, але тепер зупинився на обачній відстані. Те, що Піт Джерзик побачив на обличчі Вілми, його неабияк схвилювало: здавалося, наче одразу під шкірою в неї вилупився виводок маленьких зміючок.

– Грязь! – скрикнула вона, простягаючи руки в його бік… на нього. З пальців їй позлітали крупинки болота. – Грязь, кажу! Грязь!

Піт подивився повз неї, зрештою усвідомлюючи. У нього відвисла щелепа. Вілма крутнулася в бік його погляду. Прожектори, встановлені над кухонними дверима, освітлювали мотузки для білизни й город із безжальною чіткістю, демонструючи все. Простирадла, повішані чистими, тепер звисали з прищіпок пригніченими вогкими шматами. Вони були не просто закаляні брудом – вони були ним покриті, обліплені.

Вілма перевела погляд на свій городець і побачила глибокі виїмки на місці, де вичерпували болото. Побачила втоптану стежку, якою багномет ходив туди-сюди, спочатку заряджався, тоді підходив до простирадл, після чого повертався, щоб знову перезарядитися.

– Сука-блядь! – закричала вона.

– Вілмо… ходімо в будинок, дорогенька, і я… – силкувався віднайти потрібні слова Піт, а тоді відчув полегшення, ніби його зрештою просяяло. – Я зроблю нам чаю.

– Нахуй іди зі своїм чаєм! – завила Вілма з висоти, най-найвищішої височини свого вокального діапазону, і дворняга Гейвергіллів по сусідству просто пішов ва-банк зі своїм дзявдзявдзяв, боже, як же вона ненавидить собак, це її зараз з розуму зведе, їбучий гавкітливий пес!

Лють переповнила її, і Вілма кинулася на простирадла, впилася в них нігтями, почала зривати. Пальці вхопили першу мотузку, і та репнула, ніби гітарна струна. Простирадла на ній ляпнулися мокрим м’ясистим плюскотом. Вілма стиснула кулаки, примружила очі, ніби дитина, в якої нервовий зрив, і величезним жаб’ячим стрибком приземлилася зверху на одне з простирадл. Те змучено чваркнуло й роздулося, шматочками болота оббризкуючи її нейлонові панчохи. Це стало останньою краплею. Вона розкрила рот і заверещала від люті. О, вона знайде того, хто це зробив. Так-такечки-так-то-та. Ви не сумнівайтеся. А коли знайде…

– У вас там усе добре, місіс Джерзик? – Голос місіс Гейвергілл, невпевнено-стривожений.

– Так, бляха-муха, ми тут «Стерно»[47] п’ємо й Лоуренса Велка дивимося, то, може, заткнете писок своєму дворнязі? – викричалася Вілма.

Вона задихано відступила від брудного простирадла, волосся розсипалося їй по розпашілому обличчі. Щосили відкинула його. Довбаний собака її до сказу доведе. Довбане гавкітливе…

Думки обірвалися з ледь чутним тріском.

Пси.

Довбані гавкітливі пси.

Хто живе одразу за рогом звідси, на Форд-стріт?

Уточнення: яка психована пані з довбаним гавкітливим псом з кличкою Рейдер живе отут за рогом?

Нетті Кобб, а хто ж іще.

Пес прогавкав усю весну тим високим щенячим гавкотом, що в печінках сидить, і зрештою Вілма потелефонувала Нетті й пояснила: якщо вона не може заткнути свого псяру, то його варто позбутися. Через тиждень, коли жодних змін (принаймні таких, які Вілма могла б визнати) не сталося, вона знову зателефонувала Нетті й повідомила: якщо та не може вгамувати свого пса, то Вілмі доведеться викликати поліцію. Наступного вечора, коли срана шавка знову почала своє дзявкотання й гавкотання, вона так і вчинила.

Десь через тиждень після цього Нетті прийшла в «Маркет» (на відміну від Вілми, Нетті потрібен якийсь час, щоб у голові все обдумати – обмислити навіть, – перш ніж діяти). Вона стала в черзі біля Вілминої каси, хоча нічогісінько не купила. Коли надійшла її черга, Нетті заговорила своїм пискливим бездиханним голоском:

– Припини створювати проблеми мені й Рейдеру, Вілмо Джерзик. Він хороший маленький песик, а ти краще припини створювати нам проблеми.

Вілма, завжди готова до битви, і близько не збентежилася від такого нападу на робочому місці. Навпаки, їй це навіть сподобалося.

– Пані, ви ще навіть не знаєте, що таке проблеми. Але якщо ваш собака довбаний не стулиться, то дізнаєтеся.

Кобб зблідла як крейда, але виструнчилася, стискаючи сумочку так міцно, що сухожилля на її кощавих руках виступили від зап’ястків аж до ліктів. Вона сказала: «Попереджаю тебе» – і поквапилася геть.

– Ой-йой, я ледь не всцялася від страху! – гучно кинула їй вслід Вілма (присмак бою завжди дарував їй піднесення духу), але Нетті не повернулася – лише почимчикувала трохи хутчіше.

Після цього пес утихомирився. Це Вілму радше розчарувало, тому що весна видалася нудною. Піт не демонстрував жодних ознак бунту, і Вілма переживала весняне знудження, яке не лікувала жодна зелень на деревах чи трави. От що реально могло б додати трохи барв і перцю в її життя, то це хороша пересварка. Якийсь час здавалося, що помішана Нетті Кобб прекрасно задовольнить цю потребу, та коли собака став поводитися пристойно, Вілма почала думати, що