Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

Потрібні відповіді. Кошовий мусив їх знайти.

Щойно Львів поринув у ранні грудневі морозяні сутінки, він рушив на Городоцьку.

Треба було минути Казимирівську, потім – униз, майже до самої Клепарівської рогатки. Там Кошовий відпустив візника, вказаний у записці будинок шукав недовго. Йому потрібне було помешкання на першому поверсі, знав – чекатимуть, і постукав один раз.

Двері відчинилися одразу, так ніби пожилиця весь час стояла під ними. Про всяк випадок роззирнувшись, Клим ступив усередину. Побачив невеличку кімнату, вікна якої щільно запнуті грубими фіранками. Він давав голову на відсіч: вони не пускають сюди світло цілодобово. Помешкання або не провітрювалося зовсім, або – щонайменше сьогодні. Тут стояв густий, дещо специфічний запах, знайомий Кошовому з часів, коли сам навідувався до дівиць.

Пахло гріхом.

До стіни притулилося широке ліжко, відгороджене завісою. Так ложе перетворили на щось подібне до будуару. По інший бік завіси примостився рукомийник, навпроти – масивна дзеркальна шафа на вигнутих ніжках. Біля місця, де мили руки, стояв на ослоні великий таз із сірої бляхи. Поруч із шафою в кутку сиротливо тулилося витерте оксамитове крісло, колись – дуже дороге, тепер на нього небезпечно сідати, раптом розвалиться. Принаймні, таке враження воно справляло.

Молода жінка, яка впустила Клима, тим часом зачинила двері й стала перед ним. Світло приглушила, та його було досить, аби розгледіти її. Кругле просте лице, кирпата, великі очі, підведені чорним брови. Довге волосся закручене щипцями й перепалене, від чого без спеціально зробленої зачіски нагадувало копицю сіна. Довга сукня не дурила: приховувала опецькувату фігуру, короткі, як на смак Кошового, ноги, заширокий зад та випинала пухкі груди. Але, звикнувши до освітлення й придивившись, він зробив відкриття: насправді її груди менші, не зовсім пропорційні фігурі, лиш підтягнуті вгору корсетом.

– Чого зирите? – грубувато запитала вона.

Клим зрозумів: справді вивчає мешканку надто довго. Аби виграти час, зняв капелюха, покрутив головою, поклав на крісло.

– Ви – пан адвокат?

– Так. Мене звати…

– Мені до шмиги, як вас звати, – вона чи навмисне грубіянила, чи це звична для неї манера спілкування з чоловіками. – Люди, які приходили, застерегли від зайвої цікавості. Й непотрібних питань.

– Я сам хочу назватися вам.

– Пусте, – буркнула вона. – Не хочу. Волію взагалі менше знати.

– Вас хтось налякав?

– Життя. Маю роботу: лягати он туди, – кивнула на ліжко, – розсувати ноги, повертатися, як того зажадає клієнт, кричати або мовчати, теж від побажань залежить. Хочу заробити стільки, щоб можна було забратися звідси геть. Знайти маленький будиночок у провінції. Одружитися з учителем чи інженером.

– Чому саме з кимось із них?

– Бо інші всі ходять сюди, до мене. Набачилася всякого. Плекаю надію й мрію, що вчитель та інженер – люди порядні. Вони, до всього, ще й шановані. Мають добрі заробітки.

– Вони ж до вас сюди не ходять, – Кошовий не стримав іронії. – Звідки знаєте про статки?

– Не дурна, – відрізала жінка. – Читаю газети. Цікавлюся життям кругом себе. Воно не обмежується ось цими апартаментами, – вона обвела помешкання рукою, так само вигнувши губи в іронічній посмішці. – Мушу готувати себе до іншого, ширшого, ніж моє ложе, світу. Та й навідував мене кілька разів один професор. Поки кальсони не зніме – соромиться, сопе, червоніє. Щойно сама ледь не силою стягну – зовсім інша людина. Ніби не професор, а студент. Як штани застебне – знову перетворення.

– Цікаво мислите. Образно.

– А ви думали, ми тут неписьменні хіврі? – тепер в очах жінки коротко блиснув недобрий вогник. – Думаєте так, думаєте, не треба виправдань, – відмахнулася вона. – Отже, професор. Після всього рот не закривається. Ніби лекцію читає. Я лежу, слухаю, мудрі речі говорить чоловік. Про нове століття, про кінець тисячоліття, про виклики, які приймуть тільки розумні освічені люди. Про різний там прогрес, хоч тут не все розумію. Та досить одного: вчитель – вчитиме, інженер – працюватиме для прогресу. Вони – люди майбутнього. Про майбутнє треба дбати вже зараз.

– Ви не все вірно зрозуміли, – мовив Клим. – Але ваша думка цінна тим, що вона – ваша, пані… Даруйте, ви не назвалися.

– Яка вам різниця?

– Треба ж якось до вас звертатися.

– Та пощо? Поговоримо й підете собі. Хіба, – жінка награно підморгнула, – пан захоче на десерт із пані побавитись. Не пошкодуєте. Ніхто не жалівся.

– Я заручений.

– До мене ходять майже всі одружені. Батьки сімейств, що по неділях стоять у церкві, хрестять лоби, женуть гріховні думки й спогади. Не соромтеся, Бог пробачить. Це лише моя робота. Ваша наречена варить вам каву?

– Так, – бовкнув Кошовий, для чогось додавши: – Ще вчиться пекти струдлі.

– Але ж вона не ображається, якщо ви, пане, вип’єте каву зі струдлем десь-інде. Чи відтоді, як ваша пані подала вам каву вперше, вам заборонено пити таку саму в кав’ярні чи ресторані? Чи, може, в інших місцях кава не така смачна? Погодьтеся, є заклади, де готують краще, ніж удома.

– Згоден, – сухо відповів Клим. – Що з того?

– Любощі, паночку, така сама кава. Нікому не належать. Деінде часто смакує ліпше. Хоч і повертаєтесь додому. Інакші смаки. Нова атмосфера. Нові враження, – вона знову підморгнула.

Кошовий зробив зусилля, ковтаючи невидиму глевку грудку.

– Я не для цього прийшов. Гаразд, зватиму вас Пані. Давайте перейдемо до справ.

Жінка витримала погляд, знову криво всміхнулася, присіла на край ліжка.

– Кажіть. Ви поговорити прийшли. Мій час чогось коштує.

– Хіба вам веліли брати з мене гроші за розмову?

– Можете йти скаржитись, як не можете тут і тепер дати собі ради.

Клим витягнув портмоне, легенько ляснув ним по розкритій долоні.

– Я все зрозумів, Пані. Проте гроші ви отримуєте за роботу.

– І за витрачений час, – нагадала вона. – Година коштує дорожче, ніж пів. Ніч вартує більше за годину. Мені платять уперед.

– Не за розмову, – відрізав Кошовий, якого вже почала відверто дратувати співрозмовниця. – Хочу почути те, задля чого витрачаю на вас час та гроші.

– Я ще не бачила ані корони.

Віко сіпнулося.

Досить.

– Припиніть негайно! – гаркнув він, тупнувши ногою. – Тримайте гонор при собі! Продавайте його разом із любощами! Я не з тих, кому таке подобається! Будете відповідати – матимете гонорар! Суму я визначу сам, вона залежить від цінності почутого від вас! Все! – Нога знову тупнула, тепер сильніше, навіть трошки забилася.

Жінка розправила плечі, випнула груди, витримала гнів гостя на диво спокійно, хіба вираз обличчя невловимо помінявся, тінь презирства змінилася діловим інтересом.

– Коли сварите мене, не забувайте нагадувати, хто я. Курва.

– Ви не даєте про це забути ані на мить… Пані.

Вона зітхнула,