Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ, Олександр Романович Бєляєв

в скляні посудини, щоб можна було бачити, як розвивається коріння. Це мене дивує: коріння не любить світла. Частина рослин на грядках, інші — в горщечках, які стоять рядами в повітрі. І ростуть вони незвичайно: гілки і листя розміщені у вигляді променів, які розходяться від горщечка до вікна. В одних коріння розвивається “вгорі”, в інших — “внизу”. Але в більшості коріння на затіненому боці. Відсутність сили ваги ніби знищила силу геотропізму, і тут, очевидно, “напрям” росту дає тільки геліотропізм — сила, яка спрямовує рослини до джерела світла.

— Облиш! Іди! Кажу тобі, іди геть! — чую я чийсь жіночий голос і сміх Крамера.

Дивлюсь в кінець лабораторії і бачу крізь скло перегородок дівчину в ліловому костюмі. Вона літає десь під “стелею”, а Крамер, вимахуючи крилами, підлітає до неї і штовхає її. Дівчина, відлетівши вбік, ударяється об “стелю”, летить у протилежний бік, намагаючись за допомогою таких самих крил-віял стати нерухомо. Їй, очевидно, треба обернутись обличчям до темно-зеленого куща. Але в світі невагомості не дуже легко стати так, як потрібно. Покинувши віяла, дівчина знімає прив’язаний до пояса металевий диск і встановлює його в просторі ребром до себе, як тарілку, яку несуть у руках. Потім вона повертає диск, і він крутиться в один бік, дівчина — в протилежний. Щоб повернутися по вертикальній осі, дівчині доводиться ставити диск боком, ребром угору. Тепер диск повертає її тіло, як на трапеції.

Я наближаюсь до Крамера і дівчини. Мені здається, що я десь бачив її. Так і є, вона живе в кімнаті Тоні! Отже, мені з нею доведеться працювати. Я дивлюсь на неї збоку і вгору, вона і Крамер сміються, бачачи мої безладні рухи. Я почуваю себе рибою, яку витягли з води. Але й дівчина орудує диском і крилами не краще від мене. Тільки Крамер плаває, саме плаває, як риба у воді. Він і далі крутиться навколо дівчини, ставлячи її то вгору, то вниз головою відносно себе. Вона і сердиться, і сміється. Потім Крамер, глянувши на мене, каже:

— Знайомтесь, Зоріна!

— Ми вже зустрічались, — відповідає Зоріна і киває мені головою.

— Ага, знайомі? Тим краще, — чомусь сердито каже Крамер. — Ну, ходімо, Артем’єв! Ванна поряд. Перед роботою і після роботи ми тут приймаємо ванну.

Вузькими переходами ми пробираємось у новий циліндр, — “передбанник” — діаметром близько чотирьох метрів і майже такої ж довжини. Там ми роздягаємось, пролазимо в круглий отвір і потрапляємо у “ванну”. Це циліндр такого ж діаметра, але значно довший. Гладенькі алюмінієві стінки, бокове освітлення — і ні краплі води. Я спиняюсь на самій середині циліндра і ніяк, без диска і крил, не можу добратися до стінок. Повис у порожнечі. Крамер возиться біля входу. Та ось він повернув ручку, щось зашуміло, і з крана, прилаштованого до круглої плоскої стінки, яка замикає циліндр, побігла вода. Струмина під напором ударила мене і розбилась на краплі і кулі. Я відлетів убік. Водяні кулі літали навколо мене, стикаючись і набираючи чимраз більших розмірів.

В ту саму мить циліндр почав обертатися на поздовжній осі дедалі швидше, утворилась відцентрова сила. Краплі і кулі почали осідати на стінках. І незабаром бокові стінки циліндра були вкриті метровим шаром води. Вода була всюди — праворуч, ліворуч, стояла склепінням над головою. Тільки центральна частина циліндра, по його великій осі, залишалась не заповненою водою. Я відчув як мене починає “притягати” найближча стінка. Через кілька хвилин я занурився у воду. А ще через кілька секунд стояв “на дні”. Крамер опинився на протилежній стінці циліндра, головою до мене. Але обидва ми почували себе цілком добре: ходили по дну, плавали, пірнали. Ця незвичайна ванна дуже мене зацікавила, і я з приємністю плавав і пірнав. Вага була невелика, і триматися на воді, плавати було дуже легко.

Крамер підплив до вхідного отвору і повернув мідну ручку. Вода почала швидко витікати в невеликі дірочки, рух циліндра сповільнився. Коли він спинився зовсім, у ванні вже не було води, а наші тіла знову стали зовсім невагомими.

У роздягальні я ненароком випустив з рук костюм і довго не міг упіймати його. В цьому світі невагомості речі поводяться дуже лукаво. Найменший поштовх — і вони тікають, починають метатися з кутка в куток, від стінки до стінки — впіймай їх! Крамер з цього зробив гру: він кидав речі “дублетом у куток” і ловив їх після того, як вони відлітали рикошетом, іноді навіть по кілька разів.

— Як вам подобається Зоріна? Правда, гарненька? — несподівано спитав він мене. При цьому обличчя його відразу стало злим і похмурим. — Ви дивіться! — погрозливо промовив він.

Чи не приревнував він Зоріну до мене? Ото дивак!

— Ну, тепер я вас проведу в зоологічну лабораторію, — сказав Крамер, підозріло подивившись на мене. — Ми можемо пройти туди “тунелем”. Я доведу вас і залишу.

Справді, він покинув мене біля самих дверей лабораторії і на прощання ще раз сказав багатозначно:

— То дивіться ж!

— На що дивитись? — не втерпів я.

Обличчя його раптом перекривилось.

— Ви не будете, то я дивитимусь пильно! — процідив він крізь зуби і зник.

Що за дика, безглузда людина!

Я вже взявся був за ручку дверей, як раптом Крамер повернувся. Тримаючись кінчиком ноги за ремінець у стіні, “стоячи” переді мною під кутом у шістдесят градусів, він сказав:

— І ось ще що. Я вам не вірю! Навіщо ви прилетіли сюди? Може, для того, щоб познайомитися з роботами Шликова і, повернувшись на Землю, видати там ці роботи за свої? Шликов — геній! І я не дозволю нікому…

— Послухайте, Крамер! — обурився я. — Або ви хворі, або мусите відповідати за свої вчинки. Ви ображаєте мене без ніякої підстави. Подумайте самі, яку нісенітницю ви плетете! Хто з нас тепер може видавати чужі праці за свої? І для чого? В які часи і де ми живемо?

— То пам’ятайте ж! — перебив він мене і, зробивши величезний стрибок, зник у тунелі.

Я був спантеличений. У чому річ? Машинально відчинивши двері,