Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

Чоловік прискорює ходу.

— Візьми! — владно повторює Рішер.

Голий зупиняється. Рішер підходить до нього. Карцов чує, як чоловік шматує папір, плямкає.

— Добре, — каже Рішер. — А тепер — спати. Спати, Зігфрід. Мерщій у ліжко!

Чоловік зникає в тунелі.

Кілька секунд Рішер дивиться йому вслід, гучно зітхає, затуляє долонями лице. До Карцова долітає схлипування.

— Боже, — шепоче Рішер, — боже праведний, змилуйся наді мною!..

А потім відбувається уже зовсім дивне. Несподівано вона підходить до води, хапає все, що лежить у її великій сумці, жбурляє в лагуну.

— Ось, — кричить вона голосом, що зривається, — ось тобі, ось!..

З цієї сумки Рішер викидала харчі, якими годувала пірнальників. Тепер Карцов розгледів, що це — брикети, загорнуті в папір. Схожі на голландський шоколад. Німці дають його своїм льотчикам та морякам, і він як трофей частенько дістається радянським воїнам.

Подумати тільки, шоколадні плитки плавають десь поряд!

Тим часом Рішер випорожнила сумку й повільно пішла геть. Голова її нахилена, руки стомлено висять вздовж тіла.

Недалеко від тунельного входу вона ховає кінокамеру. Саме ховає: спускає в розколину і закидає отвір кам'яними уламками.

Потім гасить прожектор і йде.

Зачекавши, Карцов крадеться до трапа. Біля самої скельної кромки в щілину впало два брикети в червоно-білому папері. Він бере один, — розриває папір. Ні, це не шоколад. На долоні брусок легкої жовтавої речовини з тонким фруктовим ароматом.

Покуштувати?

Несподівано в свідомості постають нерухомі обличчя плавців, їхні порожні, мертві очі. І особливо ясно він бачить чоловіка, що тільки-но зник у тунелі. Рішер годувала його отакими брикетами, вона була дуже наполеглива… Тим, що буксирували циліндри та мішки, теж давала цю їжу…

Жбурнувши у воду жовтий брусок, Карцов довго тре пальці об камінь.

Бічне відгалуження тунелю. Печера в печері. Щось схоже на камеру в скелі. Середину приміщення займає довгий стіл, оббитий цинком. У кутку біля дверей дві шафи із скляними боковинами, заставлені хірургічним інструментами та медикаментами. Обстановку доповнюють кілька табуреток — металевих, пофарбованих білим. А на тросі, протягнутому від стіни до стіни, — велика лампочка з відбивачем, що спрямовує світло на стіл, тоді як стіни та склепіння затінено.

У далекій од дверей стіні великий пролом. За ник — скелі, що спускаються до лагуни. Тут і заховався Карцев. У нього на руці годинник, круглий водолазний годинник. Він узяв його з стелажа на майданчику. Опріч того, відклав акумуляторний ліхтар у водонепроникному кожусі, але тільки відклав і залишив на місці. Ліхтар допоможе Карцову знайти орієнтир у стінній розколині, через яку він пройшов до цього грота. Він дістанеться назад по скельному лабіринту, діждеться відпливу й вийде в море.

Такі плани. А поки що він жде. Чверть години тому Карцов побачив Абста. Той вийшов з печери, не погасивши світла. Отож, повернеться.

Карцов опинився тут після невдалої спроби пройти в тунель з боку майданчика. Двічі наближався до вихідного отвору тунелю й обидва рази відступав: десь у глибині горіло світло, звідти чулися голоси, стукіт друкарської машинки. Карцову потрібні були їжа, зброя. Певно, все це можна знайти тільки в тунелі. А тунель був неприступний. Тоді свою увагу він зосередив на вогнику, що горів десь удалині, в стіні грота. Вогник спалахнув приблизно з півгодини тому, світив безперервно, рівно.

Карцов спустився у воду і поплив на світло.

Так він опинився на скелях біля пролому в стіні печери.

Він був готовий до того, що може зустрітися з Абстом. І все ж, коли Абст з'явився в печері, Карцову перехопило подих.

Абст увійшов, і майже зразу в дверях замаячила постать рудобородого здорованя.

— Шеф, — неголосно сказав він, — схоже, що Рішер знову…

— Що? — Абст обернувся до нього. — Знову істерика?

— Плаче, шеф. Замкнулася й несамовито кричить.

— Поклич її, Глюк.

— Краще б самі, шеф. Ви ж знаєте, дівка з характером. У мене на таких сверблять кулаки. Боюся, не стримаюсь, шеф!..

Абст вийшов. Глюк пішов слідом. Все це сталося з чверть години тому. І ось знову в коридорі кроки. Абст і Рішер входять до печери. Жінка йде, витираючи хустинкою очі.

— Можете сісти, — сухо кидає Абст.

Рішер сідає на табуретку. Опустивши голову на руки, вона плаче.

Так минає кілька хвилин. Поступово жінка заспокоюється. Ось вона глибоко зітхнула, випросталася, одвела від лиця руки.

— А тепер кажіть. — Абст закидає ногу за ногу. — Ви щось хотіли сказати мені? Кажіть, я слухаю.

— Човен… пішов, — шепоче Рішер.

— Так, пішов. — Абст облизує губи. — Виникла небезпека, що його можуть виявити. Тому, розвантажившись, він знявся з грунту й відплив.

— А як же я? — кричить Рішер. — Ви обіцяли!

— Ще трохи, і його закидали б глибинними бомбами.

— Я вас просила…

— Човен повернеться. Потерпіть. Ви довго чекали, потерпіть ще, і все влаштується.

— Просила, — повторює Рішер, — просила ще вчора! Ви обіцяли переправити мене на човен заздалегідь.

— Виникли обставини… Я не міг, Марто.

— Не могли! — Рішер виймає з кишені аркушик. — Ось лист. Бомба влучила в дім, матір загинула в руїнах. Сестра при смерті!

— Я не міг, — повторює Абст. — Був би човен і зараз тут, все одно не міг би. Обійтись без вас неможливо. Нам доручили важливу справу. Ви знаєте, ми тільки почали.