Річард Адамс - Небезпечнi мандри

настрої. Ліщина висловив надію, що Падуб настільки гарно себе почуває, що зможе приєднатися до всіх, але той перебив його запитанням:

— А багато вас усіх?

— Грайр! — відказав Кучма.

— Всі, що залишили колонію разом із тобою?

— Усі до одного, — відповів гордо Ліщина.

— А це хто біжить сюди? Його не було в нашій колонії.

З букового ліска до них мчав Суниця. Наблизившись, він почав виробляти такі самі дивні танцювальні рухи головою і лапами, якими привітали мандрівників на мокрому лузі господарі колонії пасток. Але зразу ж схаменувся, трохи знітився і, щоб не дати Кучмі побурчати, квапливо заговорив до Ліщини.

— Ліщино-ра! — сказав він (при цьому Падуб вражено сіпнувся, але промовчав). — Усі бажають лишитись сьогодні на ніч у новій великій норі й сподіваються, що капітан Падуб зможе розповісти, що сталось та як він прийшов сюди.

— Атож, ми всі хотіли б послухати твою розповідь, капітане, — підхопив Ліщина. — Це — Суниця, він пристав до нас дорогою, і ми раді, що він з нами… Як ти, зможеш розповідати?

— Зможу, — відповів Падуб. — Але мушу застерегти: серця ваші обіллються кров’ю, коли ви це почуєте!

Він так похмуро й сумно вимовив ці слова, що всі помовкли. А за якусь хвилину шестеро кролів — усе мовчки — бігли нагору. Коли примчали на узлісся, їхні товариші паслись, а дехто просто грівся на вечірньому сонечку.

— Звісно, ще не совина пора, — мовив Кучма, — але всім так кортить швидше почути твою розповідь, Падубе, що вони вже й зараз ладні спуститися під землю. Ти згоден?

Кролі один по одному спускалися в нори. Дарма що місця тут вистачало на всіх, але повітря наче було менше, ніж у залі в колонії пасток, тож цього червневого вечора в Сотах трохи відчувалася задуха.

— Ми можемо легко зробити так, щоб тут було більше прохолоди, — сказав Ліщині Суниця. — Там, у великій залі, ми, було, відкривали деякі тунелі на літо й закривали їх на зиму. Завтра прориємо ще один хід на вечірню сторону, й сюди доходитиме вітерець!

Ліщина вже був розтулив рота, щоб попросити Падуба почати розповідь, коли із східного ходу вигулькнув Вероніка.

— Ліщино, — сказав він, — там твоя… гм, гостя, твоя миша хоче поговорити з тобою!

— Ой, а я забув про неї! Де вона? — спитав Ліщина.

— Біля виходу.

Ліщина виліз нагору, де його дожидала миша.

— Ти вже йдеш? — спитав він. — Нема небезпеки?

— Йду, — відповіла миша. — Не чекати сову. Але ось що я хотіти сказати. Ти — помогти миші. Колись миша помогти тобі. Ти кликати — миша прийти.

— Фрітх у ставку! — пробурмотів Кучма за Ліщининою спиною. — Ще припхається з усією мишачою ріднею! Наші Соти кишітимуть мишами! Ліщино, чом ти не попросиш їх вирити нам пару нір, га?

Ліщина провів очима мишу, що шмигнула у високу траву, а тоді вернувся в Соти і вмостився біля Падуба. Капітан якраз почав свою розповідь.

21. «САМ ЕЛЬ-АГРАЙРА ЗАПЛАКАВ БИ»

— Тієї ночі, коли ви пішли з колонії, Оусла погналася за вами. Відтоді наче вічність минула! Ми пройшли вашим слідом до струмка, але Треара, коли йому доповіли, що ви подалися за течією, сказав, що не варто ризикувати й переслідувати вас далі. «Пішли, то й пішли!» — сказав він. Тільки розпорядився, щоб арештували кожного, хто вернеться в колонію. Я негайно припинив розшук.

Нічого незвичайного не сталось наступного дня. Тільки ходили плітки про П’ятого та про кролів, що подалися з ним. Усі вже знали, що П’ятий провістив якесь лихо. Поповзли всякі чутки. Хто казав, що всі ті пророцтва — дурниці, а хто запевняв, що на колонію нападуть люди з тхорами й рушницями. Гіршого лиха, ніж це та ще біла сліпота, ніхто й уявити не міг.

Ми з Вербою пішли до Треари, щоб разом усе це обговорити.

«Я знав кролів, яким здавалося, ніби вони мають дар ясновидіння, — сказав нам Треара. — Але їхнім словам не варто надавати великого значення. Буває, слабкий кріль, аби якось здобути шану, проголошує себе пророком. Але трапляються також кролі, що й справді мають цей незвичайний дар. Такий віщун може, наприклад, провістити повінь чи напад людей із тхорами та рушницями. Що ж буває в таких випадках? Частина кролів перестає бігати. А як цьому запобігти? Треба евакуювати колонію, а це жахливо клопітне діло! Хтось не захоче нікуди рушати. Головний Кріль покидає колонію з тими, хто хоче йти. Його авторитет піддається найсуворішому випробуванню! Йому треба вести юрбу глессілів по відкритій місцевості, ще й, чого доброго, кролиць із кроленятами! На них ордами нападають елілі. Отже, ліки тут іще гірші, ніж сама хвороба! Майже завжди краще відсидітися в норах!»

— Бачите, я нічого не думав, не видумував, — перепинив оповідача П’ятий. — Треара мав усе обдумати! Просто мене мучили такі жахи, що я не міг не кричати! Великий золотий Фрітху, не дай мені ще колись такого зазнати! Я ніколи не забуду цього… й тієї ночі під тисом. Жахливе зло живе на світі!

— Те зло від людей, — підхопив Падуб. — Усі інші елілі роблять те, що мають робити, бо живуть на землі й повинні щось їсти. А людина ніколи не заспокоїться, поки не перепсує землі та не винищить тварин… Але розказую далі. Наступного дня після обід задощило…

— Пам’ятаєш ті наші вигрібанки під гаєм? — прошепотів Жостір Кульбабі.

— …Всі були під землею, спали здебільшого. Я. вийшов на хвилинку до вітру. Я був на узліссі, біля канави, коли це бачу: кілька людей вийшло з хвіртки коло тієї дошки. Здається, їх було четверо. У них були довгі чорні ноги, а з ротів у них стирчали й диміли