Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

хвилину воно вже весело горіло, поступово зникаючи в букеті ненаситних язичків яскраво–червоного полум'я. Князь тужливо дивився на вогонь і думав, думав...

То що ж це діється, справді? Так само, як поліно перетворюється на вугілля й попіл, його грандіозні доходи обертаються колосальними витратами. Скільки зусиль доклав він, щоб нарешті заволодіти родовим замком — Острогом!.. І чим же тепер це обернулося?! Витратами, витратами, одними лише суцільними витратами...

Лікарня для незаможних начебто добудовується, але це виявилися далеко не всі витрати: бо тепер ще треба обладнати богоугодний заклад. А це величезні витрати на рівному місці!.. Гарна спадщина з рук племінниці!

А школа?! Гальшці закортіло збудувати школу, щоб простий люд грамоті навчати! Гаразд, от вам школа... І знов однією лише спорудою не закінчилося: після того для викладання тривіуму[34] довелося аж двох учителів запрошувати — для граматики й риторики окремо, для діалектики окремо. Але це був, бачите, усього лише початок! Зрештою, щоб перетворити школу в омріяну Гальшкою академію, треба було подбати також про квадріум — а це ще мінімум двоє вчителів!!! Та ще хоча б по одному слузі в кожного. Й нарешті, геометрію, астрономію і музику без інструментів не вивчиш... От і нові витрати! То навіщо було брати цей тягар на себе? Жах!!! Який жах!..

Тут у двері тихо постукали. Князь напружився. Кого ще лиха година принесла?.. Втім, усі пристрасті, що вирували в душі Василя Костянтиновича, там поки й залишалися. Стороннім же знати про це не обов'язково.

— Хто там? — спитав князь. У кімнату зазирнув дворецький Яків і ледь чутно доповів:

— Управитель Дерманського монастиря Іван Федорович до вас...

— Нехай заходить, — дозволив князь. По тому у кабінет вихором увірвався управитель Дерманського монастиря. Навіть не привітавшись із князем, Іван Федорович одразу перейшов у наступ:

— Що ж це виходить, ваша світлосте? Ви мені обіцяли друкарню, а я натомість вже скільки місяців поспіль стирчу в монастирі! Та й який з мене управитель монастиря, якщо на цих справах я геть не розуміюся?..

— Не переймайся, — при першій же паузі князь спробував заспокоїти відвідувача. — Затримка вийшла, бо лікарню треба добудувати. Але якщо ти тільки слово скажеш, я негайно припиню роботи щодо лікарні й передам гроші на твою друкарню... Ти тільки скажи, чоловіче Божий!

Збентежений таким поворотом, Федорович розгубився. Справді, йому належало вирішити, куди важливіше спрямувати гроші: для лікарні чи для друкарні? Звісно, він схилявся до другого, але що ж станеться з хворими, які можуть зцілитися ласкою Божою і піклуванням лікарів...

— Ох, ваша світлосте... Не можу гріха на душу взяти: мабуть, що лікарня зараз більш потрібна, — нарешті здався Федорович.

— Ну от, бачиш! — розвів руками князь. — Ти сам із цим погодився, тож доведеться з друкарнею твоєю зачекати...

Федорович похнюпився, попрямував до дверей, але в останній момент, вже на самому порозі схопився й попросив:

— Ваша світлосте, то хоча б зніміть мене з посади управителя Дерманського монастиря.

— Чого б то? — здивувався князь. — Грошей замало? Ну, то я можу трохи додати.

— Не в тім річ... Саме розташування монастиря...

— Ну, пересунути монастир я не можу, вибач!.. — парирував князь.

— Ваша світлосте, але ж два села, між якими розташований монастир, постійно воюють між собою!..

— Але ж ти управитель Дерманського монастиря, у тебе влада й відповідальність, от і вирішуй питання. Атож, вирішуй...

Федорович хотів ще щось сказати, але роздумав. Уклонився князеві на прощання й вийшов геть. Після того князь покликав дворецького:

— Якове! Йди–но сюди!

Яків зайшов, низько кланяючись хазяїнові.

— Федоровича до мене більше не пускати, — розпорядився князь твердо.

— А що говорити, якщо прийде? — промимрив дворецький.

— Скажи, що я поїхав в Дубно, в Турів. Що занедужав. Бреши як хочеш, але Федоровича більше не пускай! Зрозумів?

Яків вклонився й вийшов, князь повернувся до паперів, буркочучи щось під ніс.

Іван Федорович справді дуже дратував Острозького, бо нічого не міг вирішити самотужки. Василь Костянтинович розумів, що запросив його трохи зарано, в чому тепер каявся. Княжою ласкою прилаштував цього нездару не ким–небудь, а управителем Дерманського монастиря! Така честь... Проте Федорович нічого не міг зробити для примирення двох ворогуючих сіл, тільки регулярно навідувався до князя і нагадував повсякчас щодо організації друкарні. А чого б це зараз гроші на таку справу давати, якщо Польща міняє правителів, немов рукавички, і кожен з королів намагається здерти з найбагатшого магната Речі Посполитої гроші за видачу чергової грамоти на володіння Острогом?!

Друкарня... Це зараз не на часі! Нічого, Буквар зачекає, і всілякі богослужебні книги[35] зачекають також. Цей Федорович навіть не уявляє, скільки грошей потрібно витратити, щоб звести будинок. Сидить собі у монастирі одягнений, взутий, нагодований — чого йому ще треба?! Друкарня, бач!.. Це ж верстати потрібні, папір, фарба... Ех–х–х!..

Василь Костянтинович зло покосився на купу ділових паперів. Все це через примхи клятої племінниці Олени! Саме ім'я її прокляте: колись у сиву давнину жахлива війна розгорілася через Олену Троянську, його змушує викидати гроші на вітер Єлена