Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

Аеніль вийшла за ним. Учитель насмішкувато глянув на дівчинку і зачинив кабінет. Вона його розсмішила достатньо, щоб він не розсердився, що так і не знайшов потрібного паперу на столі.

— Працюватимеш у моєму домашньому кабінеті, бо тут не дуже безпечно вночі. А я не хочу позбутися роботи, якщо мою ученицю ненароком зжеруть якісь монстри.

Аеніль стривожено глянула на майстра. Хоча слова були схожі на жарт, говорив він серйозним тоном. Аеніль продовжила обтрушуватися у коридорі, і невдовзі її почав душити кашель. Вона не могла втриматися від нього, зігнувшись і закриваючи рот руками.

— Не розумію тебе, — зупинився майстер. — Нащо ти здіймаєш пилюку, якщо ти її не витримуєш.

Він підійшов до неї, зісмикнув з дівчинки мантію, відійшов на кілька кроків та ретельно її витрусив. Потім пішов в інший бік коридору. Аеніль побігла за ним. Коли наздогнала його, чоловік простягнув їй мантію, і вона на ходу почала одягатися.

Кашель поступово стих, хоч дихати дівчинці все одно було важко.

— Тобі щастить, що в моєму домашньому кабінеті щодня прибирає служниця. Пилу там немає.

Аеніль мовчи кивнула.

— Чому ти прогуляла урок? — несподівано для дівчинки спитав майстер.

— Е… Ходила у лікарню…

— Це я вже чув, — зневажливо сказав майстер.

Аеніль образилася, але нічого не сказала.

— Правду не хочеш говорити?

Аеніль хотіла відрізати «вже сказала», але стрималася. Говорити майстру вона нічого не збиралася, але й брехати не хотіла.

— Як хочеш.

Викладач і учениця пройшли підземеллями та піднялися на перший поверх. Невдовзі вони опинилися в учительській частині Академії.

— Ось і прийшли.

Вони стояли перед інкрустованими дерев’яними дверима в одному з чистих і широких коридорів учительської частини. Аеніль роззирнулася. Це місце було їй знайоме. І ці двері. Саме сюди вона заглядала, коли йшла на концерт. Саме тут Аеніль прочитала той папірець, який і досі схований у неї в кімнаті. Вона відвела погляд убік, аби майстер нічого не здогадався.

Усередині викладач сказав:

— Ці дві шафи праворуч наповнені різними речовинами, настоянками та мінералами. Там усе перемішано, бо в мене не було часу їх прибирати. На прогуляному тобою уроці ми вивчали класифікацію алхімічних інгредієнтів. Все, що в цих шафах, необхідно розкласти строго за цією класифікацією. Роботи вистачить якраз до ранку, як цього і вимагає шкільний статут покарань.

Вражена Аеніль зупинилася перед шафами. Велетенські, до самої стелі, вони були битком набиті всілякими склянками, коробочками, камінцями, засушеними рослинами і ще невідомо чим. Вона й за тиждень тут не розбереться… а ще за класифікацією… Дівчина розгублено і благально подивилася на майстра.

Він усміхнувся і підбадьорливо сказав:

— Про всяк випадок я залишив підручник. — Вчитель вказав на стіл, де лежала розгорнена книга. — Він відкритий на сторінці, де починається класифікація. Можеш користуватися нею, якщо щось призабудеш. Також там лежить великий словник, де вказується, куди відносяться інгредієнти. У ньому перелічено майже все.

Аеніль сумно глянула на стіл. Особливої радості це їй не додало, однак вона змушена бума кивнути і буркнути:

— Добре.

— Ну, тоді вперед. Мене не турбувати.

Майстер зайшов у якісь двері поруч. Аеніль почула, як ізсередини закрився засув. Мабуть, там була його спальня. Дівчинка підійшла до шафи з приреченим виглядом. Збоку стояла драбина. Вона підтягла її до шафи і полізла нагору. Вирішила спершу повиймати все з шафи, потім розсортувати і поскладати.

Заняття було не з легких. Деякі камінці та колби були важелезними, вона мало не полетіла сторч з драбини. Громіздкий годинник пробамкав північ, коли обидві шафи були звільнені. Аеніль падала від втоми, але змусила себе сісти за викладацький стіл і перечитати класифікацію. Вона вже злякалася, що там щось надзвичайно складне, але виявилося, що все не так страшно. Було лише чотири види інгредієнтів: мінерали, рідини, рослини, органіка та «інше». Під мінералами малися на увазі всілякі камінці, порошки і подібне. До рослин відносилися різноманітні сушені трави, що більш звично дія цілителів, ніж алхіміків, а до органіки чомусь належали усілякі сушені павуки, лапки жаб і подібна бридота. Аеніль взялася одразу розставляти все назад у шафи. Почала з рідин — пляшечок різноманітної форми. Та не встигла вона завершити одну полицю, як з коридору донісся якийсь зойк. У Аеніль похололо на серці.

Дівчинка підійшла до дверей і прислухалася. Більше нічого не чулося, утім тривога її не покидала. Вона боялася відкривати двері, але й тривожити майстра невідомо через що не могла. А не звернути уваги на звук було неможливо, він звучав немов кволе прохання про допомогу.

Все ж вона наважилася, відсунула засув і виглянула. Спершу дівчинка нічого не побачила: у коридорі чомусь стало темніше, ніж було, коли Аеніль з майстром Елітісом йшли сюди. Однак потім вона розгледіла когось, хто лежав на підлозі. Дівчина впізнала колір учнівської мантії з відділення книжників. Уже збиралася вийти подивитись, що сталося, як помітила ще щось. Чи когось. Темну фігуру, що схилилася над лежачим, вона була така темна, що не відрізнялася від темряви навколо. Злякана Аеніль швидко повернулася у кабінет, закрила його на засув, підбігла до дверей спальні майстра та почала щосили у них гупати.

— Що там таке? — пролунав сердитий голос за кілька хвилин.

— Майстре, там щось… хтось… — голосом, що зривався, почала тараторити Аеніль. — Там учень лежить, і ще щось…

Двері одразу відчинилися. Вигляд у майстра був сердитий, але й стривожений. Він був у нічній піжамі та смішному капшуку на голові. Але Аеніль було не до сміху, тому вона не звернула на це уваги.

Дівчинка вказала на двері. Майстер скинув з голови химерну шапку та виглянув у коридор. Потім швидко зник за дверима. Аеніль виглянула за ним. Тепер у коридорі знову стало світло. Учень продовжував лежати де й раніше, але більше нічого не було. Аеніль побігла за майстром, вона боялася