Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

чародіїв, але не звернула на неї ніякої уваги. І навряд чи змогла б пригадати, що там де було розміщено. Вона думала лише про сестричку і заспокоїлася, лише коли побачила, що та мирно спала на ліжку Гелео.

У Гелео була простора кімната, зі столом та кількома м’якими стільцями. Аеніль сіла на один із них і спитала:

— Можна, я тут трохи посиджу?

— Звичайно, — Гелео сіла на інший.

Аеніль сиділа, прихилившись до спинки, і дивилася на світле обличчя Іно, що тихенько сопіла. Дівчина не помітила, як заснула прямо на стільці.

Гелео спершу думала її розбудити, але потім вирішила не турбувати Аеніль. У тої був занадто тяжкий день.

Розділ 8
І ВДЕНЬ, І ВВЕЧЕРІ
НЕ БУДЕШ ТИ В БЕЗПЕЦІ

— Прокидайся, а то запізнимось на заняття, — розштурхала Гелео Аеніль.

Та піднялася зі стільця, скривилася від незручного спання і здивовано озирнулася по сторонах.

— Забула, що заснула у моїй кімнаті?

— Е… — нерішуче почала Аеніль, а потім стривожено спитала, остаточно прокинувшись: — А де Іно?

— Іно забрала одна служниця, її прислав хтось з викладачів.

— Ти впевнена?

— Так. Після вчорашнього вони не могли не помітити, як тобі важко.

— А я зможу її бачити?

— Так, — Гелео взяла зі столу картку і простягнула Аеніль.

Це була звичайна картка з Гри, але одночасно і карта Академії. Там зображувався план школи, де сяяла цятка. То була одна з кімнат у магістрантській частині.

— Вона житиме там, за нею доглядатиме одна інтернантка, Інга, з відділення цілителів.

— Іно не хвора! Нащо їй цілитель?

— Вона просто дивитиметься за нею, чи ти хочеш, щоб за нею доглядали ті дивні служники Академії, які й на людей не схожі?

— Ні, не хочу, — змирилася Аеніль.

Дівчата пішли на заняття. Аеніль відчувала полегшення, що тепер Іно в безпеці, подалі від усяких насмішників.

— У нас так темно.

— Темно? — Аеніль роззирнулася склепінчастим коридором підземелля, де вони проходили. — Ну так, алхіміків помістили в найгіршій частині Академії. Сонце сюди не проникає.

— Ми й не хочемо сонця, ми боїмось світла…

— Чому? Я люблю сонце і з задоволенням перейшла б до вас, якби мала хист. У вас світла достатньо.

— У нас не менш темно. Всі так тягнуться до темряви, люблять її.

— Ну… Можливо. Всім подобаються ці похмурі склепіння Академії, підземелля і вузькі коридори з важким повітрям. Тут і справді чомусь гарно, кабінети такі зручні, затишні…

— Так, гарно. Я не про це. Не про будівлю.

— А про що?

— Про людей… і не тільки людей. Світло освітлює їхні жахливі каліцтва, хвороби, лихі вчинки, тому вони і не люблять його, й тікають у темряву, аби сховатися там, аби здаватися собі кращими, щоб і інші в мороці не бачили їх справжніх, точніше не справжніх, а тих монстрів, якими вони себе зробили. Вийти на світло так боляче, і так страшно…

Аеніль здивовано глянула на подругу. Раніше таких роздумувань вона від неї не чула.

— Ну… Не знаю. Ти про чари? Про тих чаклунів, що вдаються до темних сил? Вони справді жахливі. Мабуть, їм і справді важко почати займатись світлими чарами.

— Про нас.

— Ну ні, я темними чарами не займалась і не збираюсь. І не люблю темряву.

— Темними можуть бути і світлі чари.

— Як це?

— Природній захист — це світлі чари. Однак вчора вони мало не завдали справжнього каліцтва твоїй одногрупниці.

— Еліні? Як? Що з нею? — стривожилася Аеніль.

— Вона в лікарні. У неї є кілька внутрішніх переломів.

— Жах… Але ж… вона сама винна, — невпевнено пробурмотіла Аеніль.

— Так, сама винна, — тихо повторила Гелео. — Ну, ходімо вже, у нас зараз історія Ери.

На уроках Аеніль не звертала уваги на чергові насмішки Савлія. Слова Гелео не давали їй спокою. Вона відчувала потребу сходити у лікарню до Еліни. Проте ніяк не змогла цього зробити. Одразу після занять майстер Теосогіус Теїр посадив її робити копію з якогось стародавнього манускрипту про чарівний захист. Це було покарання за пропущений вчора урок. Закінчила Аеніль лише перед вечерею, коли вже стемніло.

Нашвидку перекусивши у їдальні, Аеніль побрела у кабінет майстра Евагора Елітіса. Від цього викладача алхімії її чекало значно серйозніше покарання, ніж від відносно доброго майстра Теїра.

Вона зазирнула у порожній клас алхімії. Тут було на диво спокійно. Вона звикла заходити сюди, зіщулившись від очікування насмішок, а то й чогось болючішого. А тепер тут нічого боятися, так тихо, тепло і затишно. Тепер вона б сіла і займалася, робила б усе, що потрібно, ні на кого не оглядаючись і не чекаючи чіплянь. Жаль, що їхні викладачі не проводять індивідуальних занять.

Аеніль нерішуче постукала до кабінету майстра, вхід до якого був з класу.

— Заходь, — пролунав його голос, приглушений масивними дубовими дверима.

— Доброго дня.

— Почекай, — буркнув майстер, не відповівши на її привітання. Він щось шукав серед паперів на своєму столі.

Аеніль сіла на стільчик у темному кутку і пригадала, що вже віталася з майстром сьогодні на перерві. Через помилку вона почервоніла. Майстер зиркнув на неї і насмішкувато промовив:

— Взагалі-то, твоїм покарання буде не протирання пилу у кабінеті.

Аеніль спершу не зрозуміла, а потім скочила і подивилася на стілець, де сиділа. Там і справді був величезний шар пилу, який тепер опинився на її учнівській мантії. Дівчинка ще більш почервоніла і почала енергійно її обтрушувати.

— Ні-ні, тільки не в кабінеті, тут і так