Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

Дівчинка сиділа і дивилася на порожні холодні сходи. Її погляд нічого не виражав. Надзвичайно багато сталося за цей день. Вона була надто стомленою, аби відчувати щось, крім фізичного болю від синців. Дівчині хотілося лягти прямо тут, на мармурових сходах, і заснути. І проспати увесь час навчання в Академії, прокинутися лише по її закінченню, щоби полишити ці жахливі стіни назавжди. Однак вона згадала про Іно, й одразу піднялася. Треба її знайти, щоб у лебенійки не було проблем, адже вже дуже пізно, майже північ.

Аеніль підійшла до дверей вітальні і прислухалася. Там було тихо, значить, Еліна вже пішла до себе. Аеніль тихенько прочинила двері і зайшла досередини. У напівтемряві вітальні з крісел піднялися дві фігури. Аеніль спершу злякалася, але то були лише Ембла та Нітетіс.

— Ми так переживали за тебе! Чому ти нам не сказала? — схвильовано зашепотіла Нітетіс.

— Е…

— Нам все розповіли… Який жах. Тобі не треба було приймати виклик, треба було звернутися до котрогось майстра, тоді б Савлію влетіло по саму зав’язку. Поєдинки в Академії заборонені. А так він легко викрутився. Тобі не сильно дісталося? Хтось казав, що ти втратила свідомість…

— Та ні, все нормально. Лише кілька синців. А от Еліна…

— Я їй більше ніколи не дам списувати, — відрізала Ембла.

— Та ну, до чого це? Вона не винна…

— Як це не винна? Вона побила тебе, а ти кажеш не винна? — Ембла палала обуренням.

— Е… — Аеніль не знала, що сказати. Вона знала, що це аж ніяк не через ненависть до неї. Навпаки, Еліна нормально ставиться до неї, хоч цього і не видно. — Винен Савлій, — викрутилася нарешті дівчинка.

— А, ну він само собою. Та він уже трохи отримав сьогодні…

— Як отримав? — здивувалася Аеніль.

— Леонт йому добряче всипав, коли дізнався, що був Поєдинок, — сказала Нітетіс. — Правда, отримав за це серйозне покарання від майстра Елітіса.

Аеніль не знала, як реагувати, тому лише байдуже стенула плечима. Їй справді було байдуже, що робив Леонт. Його поведінка часто її дратувала, навіть коли він їй допомагав. Дівчина не хотіла бути йому зобов’язана. Аеніль помітила, що Нітетіс пильно стежить за її виразом. Мабуть, хвилюється через брата.

— Яке покарання?

— Сьогодні цілу ніч сортуватиме зілля у кабінеті майстра.

— Так, не найкраще заняття.

Дівчата переглянулися, і Ембла нерішуче сказала:

— Тебе теж чекає серйозне покарання.

— Яке?

— Від обох викладачів, у яких ти прогуляла уроки. Майстер Елітіс, напевне, теж задасть роботу на всю ніч. Жахливо, ти й так не висипаєшся, такі кола під очима маєш… — турбувалася Нітетіс. — Якби можна було мінятися…

— Ні. Я заслужила покарання, тому виконаю його, — сказала Аеніль. Зараз їй було не до слухання співчуттів, її значно більше турбувало інше питання.

— А де Іно, ви не бачили?

— Ні, — здивувалася Ембла, — ми думали, що вона з тобою.

— Ти що, здуріла?! Щоб я взяла її туди?

— То де ж вона? — схвильовано перепитала Нітетіс, випереджаючи ображену різким зверненням Емблу.

— Вона була з Гелео. Мабуть, вже у моїй кімнаті.

Аеніль пройшла до своєї кімнати, але та була порожня.

— Тоді, мабуть, вона й досі з Гелео…

— А ти довіряєш тій… — нерішуче проказала Ембла.

— Так! Довіряю більше, ніж будь-кому! — відказала Аеніль. Потім тихо додала: — Я піду переконаюсь, чи з Іно все гаразд. А ви йдіть спати, вже далеко за північ. Завтра ж на заняття.

— Не варто ходити самій так пізно Академією, — сказала Нітетіс. — Я можу піти з тобою.

— Та ні, не треба. Я швидко.

— Тільки я не ляжу, доки ти не повернешся.

— Ну, як хочеш.

— А я піду спати, — промовила Ембла.

Аеніль вийшла з вітальні. Нічна Академія справді була доволі похмурою і страшнуватою. Дівчина бігла пустими коридорами і сходами із завмиранням серця. Ще недавно учням категорично заборонялося ходити самим навіть удень, бо зникла якась учениця. Якщо викладачі помітять Аеніль, то вона отримає ще чималу порцію покарань. Дівчина боялася не викладачів, а того, через що викладачі забороняють учням ходити вночі самим. До чародійської вітальні Аеніль дісталася дуже швидко. І зупинилася перед дверима у роздумах. Вона не могла зайти туди, бо була з іншого відділення.

У тривозі Аеніль походжала біля входу. Один з факелів біля одвірків спалахнув ясніше, і дівчинка наблизилася до нього. Висічена з каменя фігурка пташки несподівано промовила, тихо і невиразно:

— Ви до кого?

— Гелео, — радісно промовила Аеніль. Вона згадала, що хоч зайти не можна, але можна викликати.

— Пізно щось ходите… — пробурмотіла пташка. — Але вона вас чекає.

І справді, за хвилину двері відчинилися, і в коридор вибігла Гелео у нічній сорочці.

— Ох, я так хвилювалася, — прошепотіла вона. — З Іно все гаразд. Вона спить у моїй кімнаті. Про Поєдинок я все знаю.

— Я думала забрати Іно…

— Розбудити її?

Аеніль завагалася.

— Не знаю… Мабуть, не треба. Нехай спить собі. А я можу глянути на неї?

— Так, звичайно. Здається, у моєму супроводі ти можеш зайти, але…

— Що?

— Такі пізні візити — це порушення правил. Тут на дверях такі чари, що про це точно дізнаються.

— У мене вже й так купа покарань, одним більше, одним менше. Аби тебе не покарали.

— Ну, як хочеш. Мене не карають… Навіть не знаю чому. Можливо, у нас на відділенні не такі суворі правила. Але за прогул мені нічого не було. Майстриня Йонсон лише спитала, чи зі мною все гаразд.

Дівчата пройшли. Хоч Аеніль раніше ні разу не була у вітальні