Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

Шлях був довгим і звивистим, а шанси, що я дійду до мети, — мізерними. Треба було подолати перешкоди, мури установ, замкнуті двері, коридори й цілу купу розміняних на монети кабінетних церберів, які вагалися, чи вдарити магічну печать, які тримали, нанизуючи на пальці, нитку моєї пригоди.

А прецінь можна було обмежитися повідомленнями інших, свідченнями експертів, можна врешті було б погодитися, що предмет наших мрій завше перебуватиме поза межами погляду й дотику. Звідки, отож, ця переможна воля до очної ставки, ця пристрасть, яка штовхає до фізичного зближення, прагнення покласти руки, тілесно поєднатися, а відтак відірватися, піти геть і забрати з собою — що? Образ? Дрож?

Я ніколи не переставав вірити, що Акрополь реально існує, і зустріч віч-на-віч зовсім не була конечною для зміцнення цієї віри. Акрополь був справжнім дивом. Він не вводив у спокусу органів чуттів, не обіцяв, що буде чимось більшим, ніж є насправді. Він сповнився весь, він був рівним самому собі.

Я тоді повторював подумки бездарну формулу: він є і я є, і гігантський простір часу, який розділяє дату нашого народження, меншав, мізернішав. Ми були сучасниками.

До Афін я прибув пізнім пополуднем. Пошуки готелю, злосливість вантажників, перші непевні блукання містом. Втрата дорогоцінного часу на написання листівок, пиття кави, розглядання вітрин. Я зрозумів, що підсвідомо відтягую мить зустрічі з Акрополем, наче намагаючись таким чином посилити силу враження.

Була вже ніч. Навколо узгір’я майже порожньо. Якщо добре пригадую цю мить, я почав рахувати, просто рахувати колони — вісім, сімнадцять і знову вісім, сімнадцять, саме стільки, скільки я малював у шкільних зошитах. Так, наче я хотів цей несподіваний спадок отримати холодно й раціонально.

Невдовзі я усвідомив, що в мені існують два Акрополі: денний і нічний. Перший був аналітичним, з головою в путівнику. Перевірка плану, вивчення структури цілого, торкання до каменів, фантазування про те, що загинуло, — щось на кшталт вивчення анатомії викопної тварини.

Перші спроби освоїтись і виробити собі особисте ставлення до пам’ятки. Я обрав «для себе» Пропілеї та Парфенон завдяки їх розмахові, масі й ладові. Храм Ніке був надто філігранним, щоб відчути його кам’яну матеріальність, він справляв на мене враження вдалої копії, доброго реферату на класичну тему. Найважче мені було порозумітися з Ерехтейоном. Портик каріатид псували металеві трубки підпорок, які відбирали цій споруді сенс і задуману легкість. Самі каріатиди скалічені й окрадені від краси, наче зупинилися на півдорозі між людським кшталтом і колоною. Над темною копанкою старих афінських культів цей іонійський храм наче каже про неможливість поєднання давньої віри з новим архітектурним виразом.

Другий Акрополь — нічний, запалений на небі, який віддавався погляду цілком. Я сидів бувало на Узгір’ї Муз, одразу біля пам’ятника Філопаппосу. Знизу, з убогого району Пляка, долинав банальний і щоденний гомін. Білі будинки яріли вапном у темряві. У повітрі витав дух баранини, оливи й часнику. Акрополь у вінці цибульних запахів. Ліворуч, серед дерев, щовечора відбувалося видовище Son et Lumière[42]. Хори Софокла плакали по черзі французькою та англійською. Світло видобувало з ночі фрагменти святого пагорба. Випромінюваний рефлекторами червоний зблиск імітував пожежі.

Акрополь був тоді для мене скульптурою; не архітектурним комплексом, а власне скульптурою. Зруйнована південна колонада Парфенону, низько стяті стовбури колон стискали серце. Каміння боролося з наступаючою пусткою.

З естетичного плану Акрополь у моїй свідомості переміщався на план історії. Я не міг повторити ні зворушення, ні молитви гуманіста минулого століття. Мені не проходили крізь горло слова раціоналістичної віри: «О noblesse, о beauté simple et vraie! Déesse dont le culte signifie raison et sagesse, toi dont le temple est une leçon éternelle de conscience et de sincérité»[43].

Акрополь перед моїми очима, зведений до скелету, позбавлений тіла, був для мене водночас витвором волі, ладу, а водночас хаосу, митців та історії, Перикла й Моросіні, Іктіна й грабіжників. І торкаючись поглядом його ран і каліцтв, я зазнавав відчуття, в якому подив перемішувався зі співчуттям.

Якщо я черпав особливе відчуття щастя тих, хто перебуває у небезпеці, то породжувало його, мабуть, усвідомлення того незвичайного факту, що «мені ще вдалося встигнути», перш ніж він і я поділимо долю всіх витворів людських на темному мисі часу, перед незвіданим майбутнім.

Для Мірослава Голуба

Шматок землі, відірваний від азіатського континенту, — острів Самос у хвилях Егейського моря, яке тут красно називають морем Ікара. Простір, котрий відокремлює східний мис острова від суходолу, такий незначний, що в погожий день досвідчений плавець без проблем його здолає.

Острів має продовгувату форму. У північно-східній його частині море глибоко врізається у сушу, утворюючи затоку. Тут розташований головний порт і столиця, яка називається так само, як і острів.

Терен гористий. Страбон, наголошуючи ту гористість, пояснює, що samos означає височина. Найвище узгір’я височіє в західній частині Самоса. Відкрита на схід, вона захищена з заходу пасмом Керкіських гір, які сягають 1400 м і стрімко опадають у море.

Самос має неповних 500 км2, отож є крихтою в масштабі великих імперій. Проте значення цього острова виходить далеко поза межі його натуральних розмірів.

Колонізований греками близько 1000 року до Р.Х., Самос став центром іонічної культури задовго до