Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

він одказав би на це: «Добре, мила моя, я не залишу тебе. Я цілий день буду у думках з тобою, щоб цей важливий день був для тебе легким і радісним...»

Ієреміаді так хотілося побачити Григорія Савича і порозмовляти з ним, що, викликаний силою її бажання, він став проти неї, неначе живий, схилив свою голову до її голови і промовив: «Ходім, Ієреміадо, я проведу тебе аж до роботи…»

І скільки не ходила в цей день Ієреміада, що не робила — Григорій Савич ні на одну мить не залишав її, стояв біля неї; як коли тільки дивився і мовчав, іноді ж казав: «Коли ми поженимося з тобою, не буде за нас щасливішої пари на землі. Ми будемо вірно любити одне одного. І в нас народяться четверо дітей. Два хлопці і дві дівчинки. Хлопцям дамо такі імена — Володька й Толька; дівчатам — Валерія й Тамара…» Ієреміаді було дуже приємно все це слухати, але вона не погодилася з Григорієм Савичем, заперечила: «Не треба ні Володьок, ні Валеріїв. Ці імена вже набридли. Першого сина ми назвемо, — як тебе — Грицем, а другого на честь нашого діда — Іваном. І дівчата будуть з красивими іменами: Оксана й Христя. Хіба ж це погано звучить? Колгосп нам побудує хату на чотири кімнати. В одній будемо я й ти, а в другій — діти, в третій гості збиратимуться, а в четвертій — ти працюватимеш. Будеш там готуватися до уроків, переглядатимеш зошити, відпочиватимеш, коли схочеш залишитися сам. Я повішу на двері важку портьєру, зведу обидва її крила, скажу дітям: «Тссс… Татко відпочиває, будьте тихо, тихо…»

В той день Григорій Савич був якийсь сумний, все дивився вперед на дорогу, неначе кого визирав.

Люся сказала:

— Бач, як любить її. Ніяк не забуде.

— Забуде, — відповіла Оля. — Це ж поки ми до Рудного дійдемо — скільки води витече! Час це найкращі ліки. На любов немає кращих ліків, як час! Про це і в книжках написано, і мама каже.

Люся хотіла сказати: «Еге ж», але не сказала. Не така це проста річ. Ось вона сама хоче забути про Пилипа, а ніяк не може. Поки сердиться, каже сама собі, кричить сама на себе: «Не смій позирати в його бік, жабоїд він поганий, грубіян! Ач який, діаманта на носі побачив!» І все одно візьме та й зирне. Було б легше, коли б і він переживав хоч трохи, хоч краплиночку посмутнів. Так де ж! Ганяє з Хомою, і все вдвох розмовляють, все якісь секрети у них…

Але Люся помилялася. Їй тільки здавалося, що Пилип неуважливий до неї. З часу сварки він уже встиг сто разів зиркнути в її бік; тільки робив це тоді, як Люся не дивилася на нього, І як же він-сердився за це на себе: «Ач який, як дорослий, про дівчат думає! А ти ж, Пилипе, не дорослий, ти тільки школяр. То й зась тобі. Будь як козак. Козаки ж ніколи до ніжностей не вдавалися. У козака своя дорога, у дівчини — своя. Було б добре, коли б вони зовсім не сходилися».

І Пилип часто уявляв себе таким козарлюгою, котрому до Люсі зовсім байдуже. Тільки ж послухайте, на що воно оберталося, їде він полем на вороному коні і яку зловорожу рать не зустріне — викладе всіх до останнього. І ось на обрії бовваніє замок. На стіні стоїть дівчина, щось кричить, руками махає. Стій! Де це тут замок узявся? Що то за дівчина? Під’їхав, приклав руку, як козирок, до очей, придивився, аж то на замковій стіні стоїть Люся. Вся в сльозах, на руках і на ногах ланцюги, кричить, благає: «Козаче-соколе, ой рятуй мою душу, бо помру на чужині». А Пилип відповідає: «Держися Люсю, держися, це я — Пилип!» Глянула Люся і очам своїм не вірить. «Невже це ти, Пилипе?» — «Еге ж, я!» А вона руки простягає до нього: «Тож мерщій рятуй мене з цієї неволі. Силоньки моєї нема вже цю тяжку наругу терпіти!» Махнув Пилип мечем, раз отак, раз отак, перетяв кайдани, мов це було гниле гноття. Вона стоїть, сльози котяться, каже: «Спасибі ж тобі, Пилипе, спасибі…»

Ось в яких краях літає Пилип, а вона про це й не знає, думає, що він безсердечний, поганий, грубіян, жабоїд.

А це ж і неправда!

Вночі Олі приснився дивний сон: географічна карта з маршрутом подорожі розкрилася перед нею, і там вона побачила, що вододіл між річками Рудицею і Вушею такий маленький, що, схитрувавши, можна непомітно з берега Рудиці вийти на берег Вуші і далі потрапити не в село Рудне, а в радгосп «Зелене Полісся». А це ж — кілометрів на двадцять вбік від траси маршруту. Отож, поки випливе помилка, поки її будуть виправляти, мине чимало часу, і за цей час сердечні рани Григорія Савича загояться; він забуде про Ієреміаду, і небезпека більше йому не загрожуватиме.

Вдосвіта Оля кинулася до карти, витерла щось на ній гумочкою, щось навела олівцем, поки Куприк приступив до своїх обов’язків штурмана, все вже було закінчено. Оля сиділа на своєму місці і підсувала Явтухові зелені снопочки трави. Лице її було спокійне. Людина все зробила для того, щоб врятувати від лиха свого вчителя!

А ввечері одвідувачі їдальні розглядали питання, хто ж краще зварив борщ — Немидора Харлампіївпа чи Ієреміада. Виступив Петро Тангенс.

Петрові треба було ось так виступити:

«Шановні товариші! Я багато не скажу, але скажу по суті. Я ніколи в житті не їв такого борщу, як той, що зварила баба Галущиха. Є всякі борщі: серйозні, легковажні, пусті, змістовні. Буває так: пообідаєш, і поки до трактора дійдеш, все вже вивіялося з серця і душі, неначе й не обідав.

А от у баби Галущихи борщ не такий. Перше, що він дає — це в дужість. Підводишся з-за столу і чуєш — все від сили двигтить в організмі. Он бачите дуб? Йому сто років, а штовхни плечем — тільки шелесне. Рушив до трактора — ноги по кісточки в землю вгрузають, така в них сила. Включив газ, взяв