Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

Архімед такої опори шукав. Опорою для Немидори Харлампіївни був її рід. Вона казала: «Наш рід трудящий, давній, чесний». Ніхто з роду її не був ворогом людям, не ошукував їх, не жив з чужого поту й крові. І тому рід для неї був тим животворчим джерелом, звідки вона черпала сили, щоб встояти в житейській колотнечі.

Тому й зараз думки Немидори Харлампіївни потяглися в глибину літ, до коренів свого роду, щоб знайти там підтримку в змаганні з Ієреміадою.

І першою там зустріла вона свою матір Дарину Олександрівну. Немидорина мати була окрасою всього роду. Вона дала життя Немидорі Харлампіївні, викохала, навчила, як треба жити на світі.

З Дариною Олександрівною в сім’ї було пов’язано багато переказів. І найперший такий. І в давнину на Україні борщ був улюбленою стравою, але варили його без помідорів. Дарина Олександрівна залюбки споживала їх і все прикидала в голові, який то борщ з ними буде.

Поки жила у батьків, то, звичайно, про це могла тільки думати. Коли ж вийшла заміж, то наважилася і перша в селі поклала в борщ помідори. Довідався про це Харлампій — Немидорин тато — і запротестував: «То ти мене таким борщем годувала? Більш не смій!» Дарина Олександрівна відповіла: «Добре, я більше не буду», але робила своє діло й далі, тільки так, щоб не проговоритися. Куховарила і весь час прикидала, який борщ буде кращий, чи той, де багато помідорів, чи той, де менше, і при якій мірі взагалі борщ вийде найкращий.

Трапилося якось, що помідори скінчились; зварила борщ без них. Сів чоловік до столу, покуштував, поморщився: «Знову ти накришила тієї погані: щось смак не такий!» — «Ні, чоловіче, не кришила, — з чистим серцем відповіла Немидорина мама. — Не клала баклажана (тоді так помідори називали), бо й немає».

Ось яка мати була в Немидори Харлампіївни. Але й Немидора Харлампіївна уродилася не плохіша за неї. Як тільки сп’ялася на ноги, то й собі взялася докопувалися, де міститься найбільша сила в борщі. Є такі жінки — зварить борщ, засуне його в піч, то він там уже мліє, мліє, до того достоїться, що все геть розповзається на клоччя, а надто капуста.

Немидора обрала собі клопіт з капустою — скільки покласти її домірно до всього іншого продукту і скільки варити. Погано, коли капуста розм’якне, але погано, коли вона й на зубах хрумкотить, як ріпа. Немидора шукала міру, при якій борщ ставав, як вино: п’єш і не уп’єшся, їси і не в’їсися. Всього зазнала — і успіхів і невдач. А все одно, як дійшла поважних літ, як все перепробувала, зважила і виміряла, то на селі вже не було молодиці, яка могла б позмагатися з нею. Куди нам! Кожен знав, що кращого борщу за Галущиху не звариш.

Оглянувши в думці все це, Немидора Харлампіївна врівноважилась. А коли пригадала лукаву материну покірливість, то аж посмішка заграла на щоках. «Розумні мама були, — подумала вона з гордістю. І закінчила цю думку несподівано так: — Ну й мені теж немає чого журитися. Йди, Галущихо, не опускаючи голови!»

Збоку люди дивилися на Немидору Харлампіївну і говорили: «Он Галущиха покопотіла. Вже під шістдесят, а не здається, вся в матір пішла. Такий уже рід: статурний і рівний».

Ієреміаду збудив маленький будильник з білим циферблатом, оправленим в блакитну емалеву рамочку. Дзвонив він якимись ніжними срібними перлами. Пересипаються ті перла, а Ієреміаді хочеться ще трошечки-трошечки подрімати. Ці дрімки теж срібні, як і срібна музика будильника.

Знадвору чути материн голос:

— Вставай дочко, Галущиха вже воду з колодязя тягне вмиватися.

— Мамо, скільки разів я вам казала: не Галущиха, а Немидора Харлампіївна. Вік з Галущихами вже одійшов! Тепер нова епоха, і людей треба називати красиво, як вони того варті.

— Так отже звичка, — виправдовується Соломонида Онисофорівна, — ніяк не одвикну.

На це Ієреміада відповіла:

— У вас, мамо, звучне ім’я, треба щоб і у всіх так звучно виходило… Ну, раз, два, встали! — Ієреміада одним порухом ноги скинула з себе ковдру, звелася, і коли скочила на підлогу, то здалося, що не на ноги стала, а на легкі пружини, навіть погойдалася трохи, спершись на пальці. І зразу ж кинулася в сіни.

В сінях стояла велика оцинкована, аж сяюча балія і біля неї відро холодної води, котре тільки-но внесла Соломонида Онисофорівна.

Ієреміада роздяглася, вскочила в балію і, високо піднявши над головою відро, враз перехилила його. Діткнувшись тіла, вода оберталася на гострі голки, ті голки впилися Ієреміаді в тіло, аж дух їй забило. Одну секунду вона мовчала, задихнувшись, потім з грудей її сам вихопився вигук: «Ой!..»

Мати сказала:

— І як ото ти можеш? Я б нізащо в світі! Брр… Та й вода холодна — простудишся.

— Ні, мамо, я вже звикла, не простуджує,— весело відповіла дівчина. — Вода тільки в першу мить здаєтеся холодною, потім все тіло починає палати. Ось, гляньте, вже стало рожеве.

Справді, тіло у Ієреміади почало рожевіти. Коли ж вона вийшла з балії, витерлася і одяглася, то їй здалося, що стала ще легшою, ніж тоді, як сплигнула з ліжка і загойдалася на носках.

По цьому поснідала і пішла на роботу. А йдучи, згадала про Григорія Савича та й зітхнула: «У всіх є щастя, тільки в мене нема. Не любить він мене, навіть де зараз — не знаю…» — Ієреміада ще раз зітхнула, рожеве лице її зблідло, і на серці стало так важко, що воно аж заболіло. «В цей день ти мусив би допомагати мені вистояти у змаганні. Я цілу ніч ждала, щоб ти сказав: «Доброго здоров’я! Я зірвав тобі цю троянду. Понюхай, як пахне! На ній ще ранкова роса. Одна росинка причепилася тобі до щоки, друга зависла на вії…» А я б відповіла: «Дякую тобі, Григорію…» Ні, не Григорію, а — Грицю. Гриць! Яке красиве ім’я! Так от я б відповіла: «Я іду, Грицю, на роботу, день у мене сьогодні важливий, тож не залишай мене в своїх думках, і квіти твої хай будуть зо мною». А