Володимир Леонідович Кашин - Тіні над Латорицею

дільничний інспектор міліції так по-простому, по-дружньому з нею розмовляє, просить її допомоги.

— Розо! Розочко! Трояндочко моя! — кликали її спраглі клієнти. — Розо, де ти? Ждемо!

— Очі чорні! — заспівав хтось біля стойки хрипким голосом.

— Я зайнята! У мене міліція! Перевірка! Можете почекати! — висунула буфетниця на мить голову з підсобки і, повернувшись, підморгнула Прокіпчукові. — Страждальники… Так на кого ворожити? Масть яка: білявка, чорнява? А може, руденька, га? Думай про неї, коли ворожитиму.

— Білява, — квапливо бевкнув молодший лейтенант, не маючи нікого на увазі. Взагалі йому подобалися шатенки. Але ще більше подобалася зараз власна кмітливість і те, як майстерно він справляється з завданням і вийшов на цигана Маркела. Залишалося з'ясувати лише одне питання, правда, найголовніше, але дільничний уже не мав сумніву в успіху.

— Блондинка, — говорила тим часом Роза. — Бубнова дама, значить… Що за уподобання в чоловіків? Брюнетки кращі. Брюнетки — вони запальні, жагучі, — зітхнула Роза. — Давай, знімай лівою рукою.

— Кажеш, недавно приїздив твій Маркел… А якого числа, не пам'ятаєш?

— Щасливі ні днів, ні ночей не помічають, — засміялася Роза.

— Може, п'ятнадцятого чи шістнадцятого? — вирішив допомогти їй молодший лейтенант.

Карти завмерли в руках циганки. Потім вона знову почала розкладати колоду. Але повільніше, наче механічно. Прокіпчук зрозумів, що припустився грубої помилки.

— Помиляєтесь, начальнику, не п'ятнадцятого і не шістнадцятого, а зовсім іншого числа, іншого місяця, іншого року. — Вона не зводила тепер підозрілого погляду з офіцера. — А чого це міліція цікавиться Маркелом? Щось накоїв?

— Та я просто так, — намагався викрутитися Прокіпчук, уникаючи злого погляду циганки. — Що в голову прийшло, те й спитав.

— З такою головою і одружуватися не можна, — розлючено кинувши карти на столик, підхопилася Роза.

— Ну, ну, — тільки й міг промимрити молодший лейтенант. — Не забувай, я при виконанні…

— Знаю: службова таємниця, службова таємниця! — нагадала дільничному його слова. — Не випадає тобі нареченої, начальник. Карти весілля не показують! — Вона не могла собі простити, що пошилася в дурні, впіймалася на вудочку міліціонера. — Іншим разом доворожу. — Циганка змахнула карти із столу і поклала в кишеньку фартуха. — Мене он люди ждуть.

І, залишивши розгубленого інспектора, Роза метнулася до стойки.

3

Комсомольське бюро зібралося не на другому поверсі, в ленінській кімнаті, а в кабінеті замполіта. Кільком чоловікам зручніше розмовляти у невеличкій кімнаті замполіта, ніж у порожньому залі. Це водночас свідчило про те, що на заставі, крім лейтенанта Арутюнова, нікого з офіцерів немає, і він раз у раз буде виходити у справах Але Павло Онищенко вирішив, що замполіт узяв засідання під невсипущий контроль і чекає від комсомольців безпощадності. Адже на порядку денному першим питанням стояла персональна справа рядового Онищенка.

Павло сидів на стільці у кутку, який він встиг у думці охрестити «стільцем підсудних»; на шкіряному дивані посідали члени бюро. Комсомольський секретар єфрейтор Конкін, широкоплечий, ведмедкуватий русявий хлопець, у якого навіть вії були білі, вибирав собі місце, вагаючись, чи сісти з боку замполітового стола, чи навпроти дивана, перед членами бюро.

Чекали лейтенанта Арутюнова.

Онищенко дивився на велику пострижену голову секретаря, який, стоячи, схилився над папкою з протоколами, і міркував: що то замислило зробити з ним комсомольське, як він казав, «начальство»? Був переконаний, що Конкін заздалегідь порадився з Арутюновим і доля рядового Онищенка давно вирішена, а бюро зібрали тільки для того, щоб, не порушуючи спілчанської демократії, проштампувати йому догану.

Павло одним поглядом охопив кабінет замполіта: портрети Леніна і Дзержинського, акуратний полірований письмовий стіл, за ним, біля вікна, поличка з книжками, залізний сейф. Погляд його наштовхнувся на сержанта Пименова, який щось тихо говорив похмурому Стасюку.

«Ну, ці проштампують мені не тільки догану, а й сувору».

Онищенко не забув, як виступав Стасюк на минулих комсомольських зборах, коли «розглядали» порушників дисципліни Немов не словами, а вогнеметом палив. А на сержанта Павло зовсім не міг дивитися: гляне на нього, і до горла грудочка підкочується від образи. Адже саме через Пименова має сьогодні кліпати очима…

Рядовий Онищенко потроху почав звикати до армійської служби, до прикордонного клімату, і тільки прискіпливість товаришів, як він гадав, заважала йому жити на світі.

За цими гіркими міркуваннями Павло ледве не проґавив лейтенанта, який квапливо ввійшов до кімнати.

Усі посхоплювалися.

— Дозвольте почати бюро? — спитав Конкін.

«Почати знімати стружку з людини на прізвище Онищенко», — про себе прокоментував Павло слова Конкіна.

Ох, як довго і нудно доповідає цей Конкін!

Стояти Онищенкові неприємно і важко; все, що говорить єфрейтор, він знає наперед, і йому хочеться сказати: «Навіщо повторюєшся? Усім на заставі й так відомо про це. Ну, було! Взяв у наряд книжку почитати. Не знаю, як кому, а мені на вишці спостерігати — ніж у серце. Стоїш, наче самотній стовп, все навколо знайоме: кожне деревце, кожний кущик, кожна грудочка контрольно-слідової смуги, кожне вічко огороджувальної сітки… І ти, Конкін, теж знаєш, що ніхто, крім зайця або здичавілої собаки, не порушить кордону. Прекрасно знаєш! Але, вислужуючись перед замполітом, намагаєшся зараз показати себе принциповим… Погано чищу автомат? Збираєш дрібниці, щоб більше допекти? Ну, почекай! Скоро перевибори, і, якщо на той час мене не переведуть десь, неодмінно проголосую проти тебе…»

Павло намагався не слухати те, що говорить Конкін, пропускати повз вуха. Він розглядав стіни, цяточки на підлозі, чоботи членів бюро, які сиділи на дивані. Потім і цього здалося замало, і він почав згадувати наймиліше серцю — Таню, мріяти про майбутню зустріч з нею, хоч така зустріч могла відбутися лише через два роки. Згадалося, як познайомився з цією надзвичайною дівчиною, що заповнила його життя.