Владислав Крапівін - Тінь Каравели

з дому рано-вранці і повертався у сутінках. Ледь вистачало сил, щоб роздягнутися і впасти на ліжко. Ноги гули, плечі горіли від палючих променів, а перед очима, як стрімка кінострічка, пролітав весь день, що складався з сонячних відблисків, шелесту трави і сміху товаришів…

Звичайно, не весь час я байдикував. Треба було збігати по хліб, посуд помити. Іноді принести води. Але по хліб — це дрібниці, коли немає черги. Посуд? Дві тарілки та дві склянки — мої й материні. Найгірше було з водою. Правда, завжди воду носила тітка Клава, яка жила за стіною: мати з нею домовилася. Але часто вона виїжджала в село, і тоді на водокачку ходив я. За чотири квартали.

Ото була роботка! Тягати відра на коромислі у мене силоньки не вистачало. Дотягти одне повне відро я теж не міг. А носити по піввідра не хотілося. Скільки разів доведеться ходити, поки наллєш бочку до половини!

Я наливав велике відро на дві третини. І тягнув його, вчепившись у дужку обома руками, тицяючись колінами об гострий край. Дужка різала мені долоні, коліна прикрашалися синцями, вода хлюпала в сандалії, і вони ставали слизькими всредині: так і гляди, підвернеш ногу.

Але мені пощастило. Наприкінці червня у нашому кварталі поставили колонку. Це був залізний стовпчик з довгим важелем. Важіль виявився тугим, доводилося лягати животом, щоб натиснути. Ляжеш — і колонка починає грізно густи. А потім із труби вдаряє сяючий товстий струмінь, такий пружний, що здається, дно у відрі зараз вилетить!

Коли біля колонки не було дорослих, там збиралися всі хлопці нашого кварталу. Оце було життя! Проб'єшся до труби, затиснеш її рукою, і бризки величезним віялом летять з-під долоні. Так летять, що віконні шибки на іншому боці вулиці вкриваються краплями. Верещать дівчата, сміються хлопці, і Таїсія Тимофіївна, яка висунулася у вікно, щоб затаврувати нашу невихованість, з обуренням зачиняє стулки.

Ми не заспокоювалися, поки не промокали до нитки. В таку спеку це було дуже приємно. Але ще краще було, коли наша компанія вирушала на річну.

Мати не забороняла купатися з хлопцями. Вона тільки взяла з мене чесне-пречесне слово, що я не заходитиму у воду глибше, ніж по груди, а Диркнабові сказала:

— Славко, я тебе дуже прошу… — і виразно подивилася на мене.

Диркнаб став серйозний і цілком по-дорослому відповів:

— Усе буде гаразд.

А мені він показав великий, всипаний ластовинням кулак. І я виразно зрозумів, що справді не варто потикатися на глибину. Принаймні поки не навчуся плавати.

А втім, навчився я швидко.

Материну мужність я оцінив згодом, коли став дорослий. Скільки неспокійних годин провела вона, думаючи про мене, поки я з приятелями безтурботно хлюпався у річці й загорав на прибережному піску. Скільки разів уявляла собі найжахливіше, коли я запізнювався до обіцяного строку! Я не хотів запізнюватися, але ж годинників у нас не було. Час ми визначали так: затиснемо соломинку (завдовжки з мізинець) між пальцями, стулимо розкриті долоні й дивимося, через скільки пальців проскочила тінь від соломинки. Скільки пальців — стільки й годин по полудні. Не дуже точний хронометр.

Побачивши, що я живий і неушкоджений, мати заспокоювалася і не дуже лаяла за запізнення. Вона все розуміла. Розуміла, що не можна хлопця увесь час тримати біля себе, робити його маминим синочком. А батьків, які учили б нас чоловічих наук, не було.

З усіх знайомих хлопців тільки у Вови Сазанова був батько. Та ще у Толі — нерідний. У решти не повернулися з фронту. І першими нашими наставниками і командирами були старші хлопці, як-от Диркнаб. Славко Диркнаб перейшов уже у восьмий клас і був головним у нашій компанії. Нам пощастило: він був хороший командир. Не те, що, наприклад, Петько Бриндін, на прізвисько Зер-Гут, який командував ватагою на Вокзальній вулиці. Славко був справедливий. Він завжди порівну ділив хліб, який ми брали з собою, коли йшли купатися. Він навіть стежив за нашим вихованням і якось добре надавав, по шиї Льовці Аронову за те, що той підбирав недопалки і димив ними.

Льовка заревів, обізвав Диркнаба, а заодно й нас усілякими словами й пообіцяв:

— Дірку з маком ви ще одержите, а не пиріжки… Це була серйозна загроза. На річці нас терзав голод. Принесений хліб ми з'їдали швидко, і невдовзі мені починало здаватися, що шлунок зовсім порожній і стінки його зі скрипінням труться одна об одну, як мокра гума. Інші теж мріяли хоча б про суху шкоринку. Тоді Льовка з хитрим виглядом зникав. Неподалік від річкової кручі стояв приземкуватий цегляний будинок, оточений хмарами дивовижно смачного запаху. Це був пиріжковий цех, де працювала Льовчина мати. Льовка швидко повертався. Обома руками він ніс пошарпану свою пілотку, і вона була доверху навантажена золотавими пиріжками з лівером.

Пиріжки були браковані, коли їх смажили, вони лопали по шву й не годилися на продаж. А нам байдуже! Ми пританцьовували від нетерпіння, поки Диркнаб лічив і ділив їх. Як правило, діставалося по пиріжку на брата, а кожний міг з'їсти, певно, по два десятки. Але все-таки це було підкріпленням для шлунків.

І ось Льовка пригрозив припинити постачання пиріжків! Але Диркнаб не здригнувся перед такою загрозою.

— Ну й подавись ними! — презирливо кинув він. — А ще закуриш — надаю…

І він точно назвав місце, по якому «надає» бідолашному Льовці.

— Нахаба ти, Славко, — сказала Майка. — Хоч би дівчат посоромився.

— Нічого, не помрете, — пробурмотів Диркнаб.

А втім, він сам покурював. Потай від усіх. Це нам як таємницю розповіла Славчина сестра Маня.

Ми її називали Маняркою. Була вона маленька, кістлява, ротата, кумедна така. Дуже схожа на Славка, тільки не руда, а темна й кучерява. Бігала вона завжди в одному й тому ж синьому платтячку, схожому на хлопчачу сорочку. Іноді, щоб зручніше було стрибати й бігати, вона заправляла платтячко в трусики,