Анатолій Григорович Костецький - Пригодам — ура!

загублена чемність. Страждає за хлопця якогось страшенно!.. Він лізе в тролейбус, немов навіжений, всідається й дума: «Усі ви — хоч трісніть! Нізащо у світі не встану я з місця!» Він запросто Дівчинку може принизить. Для нього повага до старших — дурниці… Тому-то й страждає так гірко та вперто загублена чемність, що може й померти. Шепоче про себе: «Спасибі!», «Будь ласка!» — таким голосочком, що й слухати важко. Привітно киває голівкою всім і всім поступається місцем своїм. Візьміть її швидше, я дуже вас прошу, а то, бідолаха, загинути може! 6 Ось — дружба, забута під партою в школі. Такого не бачив я досі ніколи! Ну як — поясніть мені! — може це бути, щоб дружбу, як зошит чи ручку, забути?! Два хлопці у класі її загубили — вони на перерві з нічого побились. А друзі ж були — Можна заздрити тільки! Довіку дружили б, якби ж то не бійка. А з чого вона — Невідомо нікому… Тож порізно ходять віднині додому, насуплені в класі сидять на уроках, і жоден не зробить до друга ні кроку. А вдома — сумують, зітхаючи тужно, і згадують часто загублену дружбу… Я певен: Недовго пролежить вона — її заберуть неодмінно від нас! 7 Це — Сміх розвеселяй, сидить і регоче, неначе його безперервно лоскочуть. І всі, хто погляне на згублений сміх, так сильно сміються, що валяться з ніг! Лежать — і регочуть, забувши про тишу, а сміху од того — утричі смішніше. От тільки хазяїн його — у зажурі… Од ранку й до вечора ходить похмурий, не біга, не гра, не співає, не скаче, а сяде в якомусь куточку — і плаче… Хай швидше до нас завітає за ним. Невже йому весело жити сумним?.. 8 Як бачите,