Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

Аптекар розгублено й близькозоро скосив погляд на папірець і вельми здивовано прохрипів:

— Пане начальнику, то є рецепта до крапель носових…

— Ты мне дурочку не валяй! У меня и не такие раскалывались!

— Вейз мір, пане! То як щось змінилося в латині за постановою нашої рідної партії, то я вивчу й буду знати! Все вивчу! — захрипів і спробував вхопити ротом повітря, але Сербін міцно тримав його за горло.

Аптекар аж почервонів від задухи й подумки вже попрощався з цим світом.

— Читай, сука, что тут написано! — ревів йому в обличчя Сербін, та підскочив Івченко, вдаючи, що допомагає Сербіну:

— Доповідай, пархате падло, коли товариш старший лейтенант запитує! — й різко забрав руку Сербіна з горла аптекаря.

Той перевів подих і пояснив, важко хрипучи:

— Любисток, золототисячник, розмарин… — закашлявся, сповзаючи спиною по стіні на останньому видиху: — Centaurium umbellatum, levisticum officinale, rosmarinus…

Сербін ще раз бігло з недовірою зиркнув на напис і кинувся до телефону, що висів на стіні, набрав номер, нашорошив слух, підперши плечем стіну. Капітан заспокійливо поплескав аптекаря по плечу, поправив на ньому одяг. Той натужно сопів і перелякано водив очима, зиркаючи то на Сербіна, то на Івченка, то у вікно.

А у вікно видно, що машини, котрі привезли зарубіжних гостей, їдуть геть. Під міськвиконкомом компанія збирається рушати в готель, що неподалік. Але поки слухають Трохимовича, котрий розмахує руками й розповідає щось веселе, бо всі посміхаються. Нарешті Трохимович бере чемодани Хелен — один на плече, інший під пахву — й хвацьким кроком рушає «до пані Аґнєшки». Міський люд і досі не міг звикнути до нової патетичної назви колишнього борделя — готель «Комунарка».

Тим часом Сербін продовжував вслухатися в гудки в трубці, поки нарешті не почув скрипучий голос:

— «Тополь» у аппарата!

— Алло, «Тополь»! Дай «Абрикос»!.. «Абрикос», дай медчасть… Медчасть? Позывной «Белград» у аппарата!

Уточните, что это может быть: centaurium umbellatum, levisticum officinale, rosmarinus officinale… — розчаровано: — Капли, да? Какие?.. От насморка?.. Да, спасибо, отбой…

Сербін розчаровано повісив трубку на важіль і став скоса зиркати то на аптекаря, то на капітана. Враз різко зробив крок до аптекаря й строго наказав:

— К вечеру у дамочки из Парижа чтоб были капли. А то еще сляжет, а нам отвечать, — і до капітана: — Пошли, что ли?

Капітан вирішив закрити тему з аптекарем і сказав йому на прощання:

— Дивись, старий, якщо я впіймаю, як ти продаєш у ліс медикаменти… — й погрозив йому пальцем.

Парочка вийшла з аптеки. Аптекар, тримаючись за око й крекчучи, нахилився, підняв з підлоги дзвіночок, поклав на прилавок. Він тихо дзенькнув. Із прихованої в стіні шафи крадькома вийшов його синок, розтираючи по щоках сльози й запитливо дивлячись на батька. Той розкрив обійми, син кинувся в них і прикипів до тата. Так вони постояли кілька хвилин, думаючи кожен про своє.

Нарешті батько поплескав сина по плечах, присів перед ним навпочіпки й похвалив:

— Молодець. Тепер ти знаєш, що робити, коли чужі люди увірвуться в наш дім…

Той, усе ще тручи кулачками очі, ствердно кивнув.

— У разі чого, синку… «потім» підеш до вуйка Василя, він тебе або заховає, або відвезе до родичів у Львів.

— Так, папелє…

— Молодець, Шльомцю, — погладив по голівці, — а тепер біжи-но, заклич вуйка Василя. Скажи, що для його геморою є новий лік. Шляк би його трафив… З тими ліками мене мало самого не вилікували на віки вічні…

Західна Україна, місто Калин. 1946 рік, 16 вересня,

готель «Комунарка» (колишній бордель пані Аґнєшки),

десь півгодини по полудні.

Першим у хол готелю увірвався Трохимович — навантажений чемоданами. Він навіть не захекався, поставив валізи на підлогу й зацікавлено роззирнувся. На стінах від попереднього режиму залишилася розкішна ліпнина, стелі було розмальовано амурчиками та сценами з грецької міфології.