Галина Василівна Москалець - Діти

Марії несила було дивитись на цей безлад. Вона одвернулась до стінки й заплакала від усвідомлення свого жалюгідного становища, боялася, що Дмитро ось-ось прокинеться й гляне на неї тверезими очима. Вона зіщулилась, відчувши, як він безтямно роззирається по стінах, як його уже просвітлілий погляд переходить на неї.

Дмитро легко відірвав її од стіни, міцно стиснув у обіймах, але, побачивши залите слізьми обличчя, одразу випустив з рук, і вона зібгалася в клубок, готова кожної миті вибухнути плачем.

— Ти чого, Марійко?

— Іди геть!

— Чого? Я той… я не думав. На мене щось найшло. Та я хоч зараз… Давай подамо заяву…

Від його винуватого голосу Марія ще гірше заплакала.

— Не бійся. Я той… Я так само. Я тебе візьму, не бійся.

Він знову притягнув її до себе, Марія розсміялась.

— Не треба! Навіщо ти мені здався?

Від несподіванки Дмитро випустив її з обіймів.

— Інтересна ти дівчина! Ти що, завжди так робиш?

Марія швидко опанувала себе і з цинічною міною пояснила:

— Бачиш, це для мене не трагедія. Тобі цього не збагнути.

— Овва! А чого тоді плакала?

— Так, — здвигнула плечима Марія. — Хіба тобі не все одно? Можеш забиратися!

Вона зблідла. Сльози знову підступили до очей.

— Не муч мене, дай спокій… Я більше не витримаю. Якби ти не прийшов, все було б добре… — Вона затулила лице руками, ніби в поганому кінофільмі. — Що я плету, боже, що я плету…

— Та перестань, мала… — Дмитро погладив її по плечу. — Мала, чуєш, не плач… Ніхто не буде знати, що я тут ночував…

— Йди вже… Тебе дома ждуть, — зітхнула Марія. — Іди!

Коли він одягнувся, Марія натягнула халат і вийшла за ним в коридор.

— Простудишся, мала…

Вона вперто дивилася кудись вбік.

— Ну все, я пішов.

Марія вичавила з себе усмішку.

Дмитро наблизився до неї і поцілував. Та це не був той поцілунок, якого вона чекала, а жорстокий, тріумфуючий, котрий тільки на мить відігнав оціпеніння, але продовжив те, що вона хотіла обірвати.

Н. вважав би Дмитра за об’єкт її насолоди, не більше. Але Марію це не вельми тішило.

Вона тепер нізащо не повірила б, що можна розважатись таким чином. Найбільше її гнітила нездатність поставити все на свої місця.

Марія хотіла визволення, а тепер веде себе, як остання неперебірлива дівка. А чи хотіла вона його взагалі! У неї було єдине бажання — народити дитину. І все. Зараз навіть смішно. Плоть її сита, спить без кошмарів і галюцинацій, ходить на роботу. Магдалина ще не скоро вийде з лікарні… В перші дні вона терзала себе за ту ніч, котра ніби закувала її в тенета. Єдина втіха, що, по правді кажучи, зневага нікчемних людців ніколи Марії особливо не засмучувала.

Але Дмитро не належав до цих жалюгідних самовдоволених тварюк, інакше б вона ніколи не розчинила перед ним двері. Вони просто існували на поштивій відстані одне від одного, і це їй навіть подобалось. Вночі вони переступали цю відстань в цілковитій згоді і ранком знову розходились.

Марія стала достобіса самовпевненою. Їй давно уже так добре не велося. Ніяких розмов, ніяких взаємних претензій у них з Дмитром не виникало. Марія почувала себе сімнадцятирічним дівчам, трохи легковажним, дурненьким. Таким все прощають.

Їй справді було добре з Дмитром. Світ навколо мінився яскравими барвами: дозрівали черешні в садах, пнулася вгору буйна зелень трави і дерев, сонце іскрилося в кожному вікні, в кожній квітці, теплі дощі спадали світлими струменями з дахів. Все жило, палахкотіло, рвалось на волю. Якщо раніше спека пригнічувала Марію, робила інертною, безсилою, то тепер сонце вливало їй у кров своє тепло.

Тепер Марія не чекала, коли Дмитро повернеться з роботи. Виходила йому назустріч. Вона боялась залишатись сама в квартирі. По вулиці вони йшли разом, але в дім заходили поодинці, наче чужі. Видавалося, що так буде краще.

У неділю вони йшли в кіно або в ліс, хоч там було не так затишно