Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

нижня частина листя зблискувала відображеним світлом; щоб серед високих трав, які гойдаються в легкому вітерці, подекуди спалахували ясні кольори. Ніде, писав він, не повинно бути «демонстрації квітів, які б вимагали уваги як такі. Квіти радше слід використовувати з тим, щоб вони створювали ефект ясних зблисків і плям, що просвічуватимуть між зеленню в несподіваних місцях. Усілякої розкішної, позірної чи вульгарно яскравої демонстрації квітів слід уникати».

Осоку, папороть і очерети посадять на берегах Лісового острова, щоб створити густоту й вигадливий краєвид, а також «легку запону, яка не приховує, а злегка відкриває квіти, які в іншому випадку були б занадто нав’язливими». Він уявляв собі великі ділянки рогозу, крізь який проглядаються очерет, півники, а за ними — ділянки квітучих рослин, як-от пурпурова лобелія чи в’юнкий жовтець, у разі потреби їх можна посадити на невисоких насипних острівцях, щоб вони проглядали крізь коливання зелених стебел.

На далекому березі, нижче від пишних терас і будівель, він збирався розташувати запашні рослини, зокрема жимолость і конвалієве дерево, щоб їхній аромат долинав до гостей, які з тераси споглядають острів і лагуну.

Загальний ефект, за словами Олмстеда, «має бути дещо театральним, щоб протягом літа на сцені виставки відбувалася дія».

Проте одна річ описати пером, а інша — виконати. Олмстедові вже було майже сімдесят, він мав запалення в роті, шуми в голові, люте безсоння майже щоночі. Навіть і без тієї виставки в нього були цілі гори ще не завершеної роботи, головним проектом була територія «Білтмору», маєтку Вандербільтів у Північній Кароліні. Коли все складеться щасливо — якщо і його здоров’я не погіршуватиметься, і погода не підведе, і Бьорнем вчасно добудується, і страйки не зруйнують усі виставкові плани, і всім отим численним комітетам і директорам, що їх Олмстед прозивав «оця наша армія начальників», вистачить глузду не втручатися в справи Бьорнема, — отоді Олмстед, можливо, завершить своє завдання вчасно.

Журналіст «Інженерного часопису» поставив питання, яке не порушив ніхто на зборах у «Рукері»: «Як можна такі грандіозні будівельні роботи, значно більші, ніж для паризької виставки 1889 року, провести лише за два роки?»

У Бьорнема зустріч у «Рукері» теж викликала загострене відчуття: залишилося дуже мало часу. Здавалося, що на все піде забагато часу і ніщо не йтиме легко. Перші справжні роботи в Джексон-парку почалися 11 лютого, коли 50 італійських іммігрантів, що їх найняла чиказька компанія братів Мак-Артурів, почали копати дренажну канаву. То була проста, невигадлива справа. Але про роботу пішли чутки і в парк штурмом увірвалося п’ятсот членів профспілки та вигнали італійців. Через два дні, у п’ятницю тринадцятого числа, в парку зібралося шістсот протестувальників проти того, що брати Мак-Артури використовують буцімто «імпортовану» робочу силу. Наступного дня дві тисячі людей, озброєних дерев’яними заточками, підійшли до робітників Мак-Артурів, схопили двох і стали бити. Прибула поліція, відтіснила натовп. Мак-Артури звернулися до мера Кріджира, просячи захисту; Кріджир доручив міському радникові з питань корпорацій, молодому юристові Кларенсу Дарроу, розглянути цю ситуацію. Через дві ночі представники профспілок зустрілися з офіційними особами виставки, вимагаючи обмежити робочий день до восьми годин, платити зарплату профспілкового рівня і передусім узяти на роботу членів профспілок. Поміркувавши два тижні, організатори ярмарку прийняли восьмигодинний робочий день, а про решту обіцяли подумати.

Також виник конфлікт між керівництвом виставки. Національна комісія, яка складалася з політиків, на чолі з генеральним директором Джорджем Девісом, вимагала контролю над фінансами; Виставкова компанія, що складалася з основних підприємців Чикаго на чолі з Лайменом Ґейджем, відмовила: вони ці гроші зібрали, і, хай там як, компанія й витрачатиме їх, як вважатиме за доцільне.

Усім керували комітети. У приватній практиці Бьорнем звик повністю контролювати витрати на будівництво своїх хмарочосів. А тепер йому на кожному кроці була потрібна згода виконавчого комітету Виставкової компанії, навіть на купівлю креслярських дощок. Це було надзвичайно досадно. «Треба було діяти швидко, — казав Бьорнем. — Зволікання видавалися нескінченним».

Але поступ у справі був. Наприклад, він оголосив конкурс серед жінок-архітекторів на проект Будинку жінок для виставки. Перемогла Софія Гейден із Бостона. Архітекторці був двадцять один рік. Гонораром для неї стала сума призу — тисяча доларів. Архітектори-чоловіки отримали по десять тисяч. Те, що жінка здатна самостійно спроектувати таку поважну споруду, викликало багато в кого скептичні почуття. «Розгляд показав, що ця жінка створила свій проект без сторонньої допомоги, — писав Бьорнем. — Вона накреслила його сама в себе вдома».

У березні, щоправда, всі архітектори визнавали, що справа просувається надто повільно, що коли вони збудують все, як проектували, з каменю, сталі й цегли, то завершити роботу до дня відкриття буде неможливо. Голосуванням вирішили натомість вкрити свої будівлі тиньком з домішкою джуту; з такого матеріалу можна буде робити колони й ліпнину і, наносячи на дерев’яну основу, створювати ілюзію каменю. «На території ярмарку не буде жодної цеглини!» — запевнив Бьорнем.

Посеред цих справ, у міру того, як роботи ставало дедалі більше, Бьорнем зрозумів, що відкладати пошук архітектора, котрий би замінив його любого Джона Рута, вже немає куди. Йому була потрібна людина, яка б стежила за поточними справами фірми, поки він займатиметься виставкою. Один із друзів порадив йому Чарльза Б. Етвуда з Нью-Йорка. Мак-Кім похитав головою. Про Етвуда всяке розповідали, щодо його надійності виникали питання. Однак Бьорнем домовився з Етвудом про зустріч у Нью-Йорку в готелі «Брансвік».

Етвуд змусив його чекати. Через годину Бьорнем пішов назад на потяг. Переходячи вулицю, він зустрів красивого чоловіка в чорному котелку та з чорними, мов дула рушниці, очима. Той підійшов до нього та спитав, чи не він містер Бьорнем.

— Я, — відказав Бьорнем.

— А я Чарльз Етвуд. Ви хотіли мене бачити?

Бьорнем спалахнув:

— Я їду