Ерік Ларсон - Постріл із глибин

На палубі Лоуренс зустрів Елберта Хаббарда[232] — у той час він був одним з найбільш відомих чоловіків у США. Колись він був торгівцем милом, але потім перетворився на письменника та заснував в Іст-Аврора, штат Нью-Йорк, організацію під назвою Roycrofters. Чоловіки та жінки, що входили до цієї організації, робили меблі, переплітали книги, робили гравюри та майстерно виробляли гарні речі зі шкіри та металу. Як письменник, він став відомим завдяки своїй натхненній книзі «Послання до Ґарсії», у якій ішлося про важливість особистої ініціативи, а також завдяки історії про катастрофу «Титаніка»: центральним епізодом розповіді стала відмова жінки сідати в шлюпку без свого чоловіка. Того дня він вирушав у Європу, щоб узяти інтерв’ю в кайзера Вільгельма. Хаббард прославився також своїми влучними афоризмами, наприклад: «Друг — це той, хто все про тебе знає, та все одно любить». На ньому в той день був капелюх-стетсон та вигадлива чорна шийна хустка, більше схожа на великий бант, який зав’язують на подарунках. Довге волосся спадало на плечі. Коли Лоуренс підійшов до нього, Хаббард стояв коло своєї дружини та їв велике червоне яблуко.

Попередження він не читав: «Коли я показав йому, він ледь глянув та продовжив жувати своє яблуко»[233], — писав Лоуренс. Хаббард витяг з кишені ще одне яблуко та пригостив репортера:

— Ось, візьміть яблуко та не зважайте на тих постдамських маніяків. Вони всі божевільні.

Та Лоуренс таки наполягав:

— А якщо німецький флот дійсно планує атаку?

— Що я тоді робитиму? Мабуть, лишуся на борту. Я застарий, щоб бігати в пошуках шлюпок, та й плавець із мене не дуже. Ні, ми залишимося на судні, — він повернувся до дружини. — Правда, Ма?

Лоуренсу здалося, що дружина не поділяла таку точку зору.

З’ясувалося, що взагалі дуже мало пасажирів бачили німецьке попередження, і Лоуренса це не здивувало. «Коли у вас по обіді відплиття на трансатлантичному лайнері, ви навряд чи знайдете хвильку, щоб сісти та проглянути ранкові газети»[234].

Та навіть ті, хто читав, не приділили цьому особливої уваги. Сама думка про те, що Німеччина може наважитися потопити повністю навантажений цивільний корабель, була поза будь-яким розумним міркуванням. Та навіть якщо субмарина спробує атакувати, спроба не буде вдалою, адже «Лузитанія» занадто велика та швидка, а в британських водах її ще й буде охороняти флот.

Тільки двоє пасажирів скасували поїздку через це попередження майже в останню хвилину: заможний торгівець взуттям із Бостона Едвард Б. Бовен та його дружина. «У мене було відчуття, що з “Лузитанією” щось станеться, і воно тільки посилювалося, — згадував Едвард. — Я поговорив із місіс Бовен, і ми вирішили скасувати подорож навіть попри те, що в Лондоні в мене були важливі справи»[235].

Ще декілька пасажирів відмовились від поїздки через хворобу або зміну планів[236]. Дехто навіть без попередження прийшов до думки, що в часи війни необачно подорожувати на британському судні. Відома шекспірівська актриса Еллен Террі спочатку планувала їхати разом зі своїм продюсером Фроманом на «Лузитанії», але ще задовго до попередження скасувала бронювання та замовила для себе місце на американському судні «Нью-Йорк». Вона вмовляла Риту Жоліве вчинити так само, але та не змінила своїх планів. Серед тих, хто відмовився від подорожі через хворобу, була леді Космо Дафф-Ґордон — дизайнерка модного одягу, яка пережила катастрофу «Титаніка». Ще один дизайнер Філіп Манґоне скасував поїздку через причини, яких він не називає. Через багато років він опинився на борту дирижабля «Гінденбург» під час його останнього фатального польоту — Манґоне вижив, але зазнав значних опіків. За винятком цих людей, місця на «Лузитанії» були викуплені чи не повністю — особливо в нижчі класи. Квитків у другий клас продали так багато, що декількох пасажирів, на їхню радість, перевели до кают першого класу.

Тих пасажирів, що турбувалися через німецьке попередження, «Кунард» намагалися заспокоїти: «З першої ж хвилини на борту члени команди запевняли людей, що ніякої небезпеки немає, що ми втечемо від будь-якої субмарини або ж протаранимо її й таке інше. Тобто що все це слід розглядати скоріше як привід для жартів за обіднім столом»[237], — писав пасажир Амброз Б. Кросс.

Крім того, серед пасажирів поширювалося переконання, що, коли корабель увійде в британські води, його зустріне Королівський флот і супроводить до Ліверпуля. У «Кунард» усіляко підтримували це переконання, або ж і самі в це вірили через спроби влаштувати супровід для кораблів компанії з боку флоту в минулому. Задовго до відплиття Оскар Ґреб, 28-річний імпортер одягу з Нью-Йорка, який нещодавно одружився, домовився про зустріч із представником «Кунард», щоб поговорити про субмарини та безпеку трансатлантичних рейсів узагалі. Дружина Ґреба — якою вона стала лише за 39 днів до того — благала його подорожувати на американському судні. Ґреб із представником «Кунард» говорив доволі довго, і його запевнили, що компанія вдалася до необхідних заходів захисту під час переходу. Ґреб заспокоївся та придбав квиток у перший клас — хоч і зробив це лише за день до відплиття.

Будь-хто з пасажирів, хто читав попередження вранці у New York Times, знайшов там також удосталь заспокоєнь. У статті, яка супроводжувала попередження, наводилася цитата нью-йоркського керівника «Кунард» Чарльза Самнера, який запевняв, що в зоні небезпеки «працює загальна система супроводу британських кораблів. Британський флот несе відповідальність за всі британські кораблі, особливо за кораблі компанії “Кунард”»[238].

Репортер Times