Кріс Тведт - Коло смерті

— Гаразд, панове! Спасибі за вечір! Ми зачиняємося!

Я скинув голову. То був голос Маґди. Вона стояла посеред зали, узявши руки в боки. Я вже наполовину підвівся зі стільця, однак Франк стримав мене, поклавши руку на плече.

— Не метушіться, Мікаелю. Нам ще можна посидіти.

Двоє літніх дядьків попрощалися на добраніч і посунули в нічну пітьму, зате молодняк не так легко було випхати за двері. Парубки вже нівроку напиячилися і не мали жодного бажання закінчувати вечір.

— Ще тільки по одному пиву, Маґдо! — канючили вони. — Не будь такою занудою! — але Маґда була невблаганною.

— Вам уже достатньо, хлопці. Вимітайтеся!

— А чому йому можна сидіти? — подав голос найгаласливіший з гурту, темночубий, трохи приземкуватий парубійко з щоками, вкритими старими рубцями від юнацьких вугрів, тицяючи великим пальцем у мене.

— Він тут мешкає… Збирайтеся, хлопці!

— А Франк? Франк тут не живе, нє? Хіба в твоєму ліжку…

Франк поволі підвівся.

— Манджай додому, Ґуставе, — промовив він дуже тихо, але з притиском.

— Та не хочу я, чорти б вас ухопили…

— Забирай своїх друзяк, і щоб я тебе не бачив! Марш!

На секунду запала тиша. З виразу обличчя Ґустава видно було, як йому кортить затіяти бійку, але його друзі вже попідводилися з-за столу й рушили до дверей. Ґустав зостався сам на сам з Франком, зміряв його лютим поглядом, але змирився і вийшов за рештою у ніч.

— Якісь агресивні, — мовив я, але Франк похитав головою.

— Та ні, не дуже. Вони мене знають, знають, що не потерплю бешкету. А загалом, непогані хлопці. Та воно й зрозуміло, рибаки, неодружені, гроші в кишені, а піти погуляти нікуди. Їм би по добрій жінці, щоб тримала їх в шорах, але все тутешнє жіноцтво виїхало до міста здобувати освіту.

Маґда глянула на нього.

— Я б і сама з ними впоралася, Франку.

Франк знизав плечима.

— Не маю сумніву. Та їм не завадило б виказувати трохи більше поваги в моїй присутності.

Маґда принесла собі келих червоного вина, а нам — ще пива, сіла між нами, вийняла шпильку з волосся, розпустила біляві кучері, і відразу змінилася. Обличчя набуло м'якіших рис. Стало не таке суворе. Усміхнулася мені.

— Даруйте, так незручно… Не хотілось би, щоб першим враженням гостя від острова були п'яні рибаки.

— Люди напиваються всюди, — відповів я. — Не-рибаки — теж. Певний, на Вестьой не гірше, ніж будь-де на світі.

— Звичайно. Наш острів — непогане місце для життя. Можливо, тут воно й не вирує, зате люди шанують одне одного.

— Сюди ж нечасто навідуються чужі. Усі пооберталися при моїй появі, ніби я сенсація вечора.

— Улітку бувають туристи, — наче виправдовувалася Маґда. І я побачив веснівки на її носику.

— Справді?

— Еге ж. Доволі багато. Трохи норвегів, та найбільше німців. Однак цієї пори гості в нас рідкість, тож нічого дивного в підкресленій увазі до вашої персони. Жовтень — не час відпусток.

— Я — юрист, не турист. Прибув сюди в одній справі.

— Про яку не хочете розповідати, — зареготав Франк. — Та ми все одно довідаємося.

— Як представник місцевої поліції, напевно, — стримано усміхнувся я.

— Сумніваюся, щоб це було складно. Вестьой — маленьке село, зберегти таємницю тут майже неможливо.

— А місцевий люд має таємниці?

— Усі люди в усьому світі мають свої таємниці. Ви також…

Я засміявся, хоча враз відчув себе незатишно.

— Закрадається підозра, наче ви на роботі, Франку.

— Тільки не на Вестьой. Тут я можу розпружитися. На цих задвірках ніколи нічого не стається.

— Ну, це не зовсім так, — заперечив я. — Щоправда, минуло вже багато років, але саме на цьому острові, були вбиті двоє дівчат.

На кілька секунд між нами залягла тиша.

— Ви таке пам'ятаєте? — урешті озвався Франк.

Я знизав плечима.

— Дуже багато писалося про це, та й справа була надзвичайно резонансна. Ви їх знали? Убитих дівчат, я маю на увазі?

Нова хвиля мовчання.

— Усі їх тут знали, — мовила Маґда. — Я була на кілька років старша, але знала обох. І Анну, і Сірі.

Я глянув на Франка. Він опустив очі, тоді кивнув, немов через силу.

— Я теж їх знав. Анна була моєю кузиною. То