Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

– Гаразд, Василю Васильовичу. Я згоден. Та хай ваш протеже захопить із собою одну-дві картини – краще портрети. У мене виникла думка, щоб цей молодий художник, якщо згодиться, поїхав зі мною до Полтави і там розписав будинок дворянського зібрання. І то – швидко, до приїзду її імператорської величності, яка повертатиметься з Криму через Полтаву. Там Потьомкін надумав показати матушці в натурі Полтавську баталію. Саме тому я їду туди, щоб усьому дати лад. Думаю, якщо Боровик зуміє так розписати той дім, щоб був до вподоби цариці, то їхати йому в столицю! А там усе залежатиме від його таланту і працьовитості. Мені хочеться допомогти здібному землякові, як і всьому нашому нещасному народові, що після вікових змагань за волю втратив усе: і волю, і землю свою, і навіть надію на краще!

Капніст відразу пожвавішав.

– Графе! Я радий чути це з ваших уст! Я радий, що після наших задушевних і довірливих розмов у столиці ви не змінили поглядів на стан речей в Україні. А я, щоб ви знали, повернувшись додому і побачивши цілковите закріпачення нашого селянства, до якого тепер зараховано і багатьох колишніх козаків, ще більше упевнився в думці, що за останні сімдесят чи вісімдесят років народ наш скотився в глибоку яму. Він утратив свої вольності, свою автономію, яких досягнув при Богданові Хмельницькому, втратив своє військо та судочинство, навіть право вільно дихати. Не знаю, чи й вибереться він коли-небудь з тієї ями, бо всі загубили віру на краще – і кріпаки, і міщани, і козаки, і козацька старшина. Правда, старшина поспіль одворянюється, намагається швидше здобути папери, які засвідчують її дворянське звання та походження, право на землю та кріпаків. Особливо помітним це стало після скасування гетьманщини в 1764 році та знищення Січі в сімдесят п’ятому. Народ втратив будь-який захист. Судочинство стало драконівське. Більшість людей потрапила в рабство, спритніші стали відрікатися свого походження, своєї мови та звичаїв заради дворянських привілеїв. Всі потроху почали забувати свою історію…

Безбородько з деяким подивом слухав запальну мову молодого поета.

– Та ви стали ще більшим малоросійським патріотом, ніж були, друже! – вигукнув він, і не можна було розібрати, що в тому вигукові – осуд чи захоплення. – Однак ми повинні тверезо оцінювати цю непросту і вельми небезпечну справу. Не забуваймо, що на цьому шляху можна позбутися не лише становища в суспільстві, що, гадаю, не байдуже вам, до речі, а й волі та голови, як це сталося з кошовим отаманом Калнишевським та його полковниками.

– Але ж, графе, це довірлива бесіда! – не менш палко вигукнув Капніст. – Я довіряю вам, як собі! Вірте й мені – я людина честі!

Безбородько приязно усміхнувся, даючи зрозуміти, що повністю довіряє своєму другові, та все ж застеріг:

– Я довіряю вам, друже, але прошу ніде і нікому не згадувати моє ім’я у зв’язку з сучасним та майбутнім станом нашої вітчизни – Русі. Так, Русі, бо саме так називалася наша держава у далекому минулому, а народ її називався русами. На жаль, ми втратили це ім’я. Втратили з часу Батиєвого погрому, коли вищі, освічені кола нашого суспільства були майже поголовно винищені, а нижчі не затримали в своїй пам’яті цього наймення.

– Тепер ми маємо нову назву – Україна! – сказав палко Капніст. – Вона нічим не гірша від старої…

– І все ж, коли писати історію народу, це має значення, – заперечив Безбородько. – Плутанина з назвою мимоволі вносить плутанину в саму історію та в свідомість народу. Дуже погано, коли сам народ не знає, як себе назвати. Тоді й сусіди та дальні народи плутають нас з іншими. То ми називалися русами, то русинами, то черкасами, то козаками, то малоросами. А тепер ще й нова назва з’явилася – Україна… Треба повернути нашому народові стародавню назву – Русь, руси!

У Капніста заблищали очі.

– То ви, Олександре Андрійовичу, задумали писати книгу? Історію нашого народу? Так це ж чудово! Хай вам Бог помагає!

– Ну, з чого ви взяли, друже? Хіба при моїй зайнятості державними справами та відсутності літописів під руками я посмію зважитися на такий труд? Я думав, що вам це було б під силу. У вас є талант до письменства, є вільний час, а в вашій бібліотеці напевно зберігається не один літопис… Хоча, якщо правду казати, і в мене сверблять руки. Бо в тому становищі, коли суспільство наше малоросійське опинилося, як ви кажете, в ямі, коли воно втратило не тільки військову силу, а й духовність, історичну пам’ять та віру в майбутнє, гадаю, починати треба з відродження історичної пам’яті. А отже, потрібна книжка про наше минуле, про боротьбу наших предків за волю, щоб кожен, хто прочитає її, згадав – хто ми, звідки рід ведемо? Чому так сталося, що ми забули навіть свою споконвічну назву? Моя бабуся, до прикладу, казала: навколо нас живуть різні люди – ляхи, турки, татари, москалі, литва… Я питав: а ми ж хто? Вона відповідала: а ми прості люди… Вона не знала, як назвати себе, своє плем’я. Ось що страшно! Народ забуває, хто він, звідки пішов, де його коріння! Отож – ще раз кажу: потрібна книга! Потрібна книга, яка б пробудила свідомість, що ледве тліє, яка б роздмухала іскру і запалила свічу серед безмежного мороку руїни, байдужості та забуття. Тільки ж хто візьметься за це? Бо труд то важкий і вельми небезпечний. Хто зважиться на таке, повинен розуміти, що ризикує становищем, свободою або й життям.

– І все