Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

потрошили державну власність, нагромаджували тіньові капітали, перерозподіляли їх за «понятіями» жорстокішого і нахабнішого. А тоді походом пішли загарбувати всю Україну, помінявши кастети і пістолети на партійні квитки, спортивні костюми і шкірянки на «кардени» та «бріоні».

Наша красива революція була проти них. За Третю Україну. Сильну. Українську. Придатну для життя нашого простолюду. Інстинкт самоозбереження нації диктував нам тодішню поведінку. Я не висувала свою кандидатуру проти Нарциса-проповідника, я хотіла, щоб ми перемогли, щоб зупинили цю останню навалу з Дикого поля.

Ми виграли тільки битву, але мали всі шанси виграти війну, однак Лжемесійка, всівшись на найгоноровіше сідало – злякався їх. І замість того, щоб кількох із них, які здійснили найважчий злочин – замахнулися на територіальну цілісність та суверенність держави – віддати, тоді ще діючому, правосуддю – він капітулював перед ними. Залишив за собою газ – «президентський бізнес». Сів на їхні дурні гроші. Віддав їм прокуратуру, митницю, кордони. Віддав у повне володіння південно-східні землі. Вчорашніх «братків» фактично визнав своїми побратимами. Я сказала йому, що це – зрада народної революції. І стала його ворогом.

Чи може рухатися вперед, розвиватися країна, у якій президент воює із своїм же прем’єром? Ніколи! Так і сталося. І українці запали в глибоке розчарування, в такий соціальний песимізм і зневіру, що проголосували «на зло собі», на чужу радість. Ганебно програвши перший тур президентських виборів, він щосили кинувся підтримувати Хама. Недавно ще головного свого ворога.

Я була приречена вигравати президентські вибори! Приречена! Моя провина в тому, що в команду наповзло манкуртів, яничар. Яким штатним патріотом був багато літ Молчанов. Чи буковинський Соловій, чи львівський Балабол, чи харківська Ярмулка…

Прости, якщо можеш, мені, Україно. Винна! В якійсь дурній довірі і вірі в перемогу прийняла їх за українських людей. А вони за гроші працювали на Хама. Перебігли на бік ординців. Винна. Ґава! Розслабилася: думала, що всі свої, як під час революції!

Годі скніти, молодице!

Для них інтелект, совість, мораль – то ознака слабкості.

Я – тваринка сурікат. Випадково вичитала про неї в новелі українського прозаїка й оніміла: це єдина жива істота, крім людини, яка здатна захищати свою територію, себто – батьківщину, до останнього подиху. До останньої кровинки. Вигнати її зі своєї вітчизни неможливо. Загине, але не залишить ворогові. Я не бачила її живою, лишень на малюнку, але полюбила.

Я – сурікат. І вони це знають. І тому тремтять від страху. Боягузи – найжорстокіші істоти. Від них можна чекати найгіршого, надтваринного. У Меркель три охоронці, у Хазара – біля двохсот. Це показник рівня страху перед людьми.

Он боротьба Архангела з Яковом.

Яна піднесла вище свічку, але та лишень вихопила великі крила Архангела, а маненький, як підтішене немовля, Яків ледь виглядав із темряви.

Чомусь постала перед очима картина Сергія Якутовича: дві голі України котять колесо своєї історії, але в різні боки, а зверху гарцюють у танці козаки… Отак і «котимося» кілька століть.

Хто знає, що тут відбулося?

Хто розказав це людям до пуття? Неназване, туманом пойнялося. Непізнане, пішло у небуття. Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, Піснями і невільницьким плачем…[71]

Яна ще раз вклонилася Ісусові та Оранті. Вона душевно виснажилася, переживаючи глибочезний прорив до іншої, ще не зрозумілої її душі реальності. Буття розкололося на сьогоднішню жорстоку бутафорію з придуркуватим істеричним суддею Лаврентьєвим, котрий смердить за десятки метрів потом переляканого чоловічка і бубонить собі під ніс якісь уламки завчених юридичних огризків.

Чи одважиться Презек на садистський вирок? Ну нема ж цьому піонерському внукові Вишенського – Лаврентьєву (так і хочеться додати: «Павловичу») за що навіть примітивно зачепитися. Його ім’я стає прізвиськом. Йому ж іще жити й жити. З тавром?

Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті. Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму. А коли я беззбройна, їм потім вийду назустріч, То вони позадкують, самі не знають чому.[72]

…Така глибочезна й моторошна наша історія. Такі колосальні потрясіння пережив народ. Царгород. Перемоги над Візантією. Розчахнутий на двох березах під Коростенем Ігор. А благала ж дружина