Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Ольга, хапала за стремена і вуздечку: не йди, мій княже! Серце біду чує! Не іди на древлян! Їхній князь Мал сказав: «Треба вовка вбити, бо винищить всю отару!» Не йди! А він зібрав данину, повертався до Києва, і жадоба завернула його назад з маленькою дружиною воїв.

Для мене з Ольги починається Україна.

Овдовіла, несамовита, жорстока навіть для свого дикого часу і ніжна, як для будь-якого часу, Ольга. Живцем палить сватів князя Мала – вбивці її мужа. Дощенту знищує древлянську столицю Іскоростень. Хитрістю.

Обводить круг пальця ще одного жениха, свого хрещеного батька – патріарха Царгородського Костянтина Багрянородного, котрий дозволив їй (єдиній!) розмовляти з ним сидячи. «Як я можу піти за вас заміж, якщо ви – мій хрещений батько?»

В угоді про мир і співпрацю з Візантією вона ще клянеться поганським Перуном, але незабаром душа її навернеться до інших, глибших духовних цінностей і стане ревною християнкою. «З рук» самого патріарха. Задовго до свого внука Володимира.

Перша володарка Руси, котра зайнялася не завойовництвом чужих земель, а наведенням ладу у своїй країні. Вперше означила кордони.

Зберегла вірність Ігореві і по його смерті.

Перша (і поки що – єдина!) Жінка на чолі Руси-України.

Але.

Замість військових походів проти недругів і сусідів Ольга перемагає їх дипломатичним розумом. Дві найпотужніші і найвпливовіші держави того часу Візантія та Німеччина мали за честь перебувати у дипломатичних стосунках з Руссю княгині Ольги.

А нині вони та інші європейці не можуть збагнути, що відбувається в цій країні – Україні, куди вона рухається, хто її не веде, а лишень тримає за руки?

Ольга подає приклад цивілізованої економіки: домоглася привілеїв для руських купців у Візантії. У складі її делегації послів до Константинополя було сорок два купці.

А сьогодні Хам Батий возить з собою лише придворну челядь та коханок.

Запровадила цивілізований збір податків-данини: краще кілька разів на рік стригти вівцю, ніж один раз здерти з неї шкуру. Сьогоднішні шкуродери стали корупційним заповідником, пов’язаним із Презеком. Час хамства. І мракобісся. Кормиги.

Ти хотіла такої сильної руки, Україно? Маєш. Ця рука сильна тільки тоді, коли на твоєму горлечку з калиновим намистом.

Сп’янілий від військових перемог її син Святослав. Не може нажертися чужого. Навіть столицю переносить на Дунай. І гине не в бою, а від примітивної засідки печенігів на Дніпровських порогах біля Хортиці за намовою грецького імператора Іоанна Цемісхія.

Осліплий і знову прозрілий її внук Володимир. Повірив у Бога.

Хрещення.

Його син Ярослав закладає підмурівок цього храму.

У вересні сорок першого перед здачею Києва прибігли мінери висаджувати Софію в повітря. Тодішній директор (дивом не розстріляний у тридцять сьомому!) Олекса Повстенко врятував тебе, Свята Софіє.

Янина душа, що за довгий судовий місяць втомилася від напруги, відчула таку полегкість, вивільнення, впевненість у собі, що прагнула відгукнутися на гулкий історичний дух тисячоліття української історії під банею Святої Софії. Цей дух історії був зараз майже матеріальним – густим і оскоминно прохолодним, манким, що перетворював Яну на маненьке людське створіннячко, а то й розумну, спритну комашинку, що не лише мусить вижити сама, а й допомогти врятуватися іншим.

Вона ще раз помолилася, попросила прощення і рішучим видихом задмухнула недогарок свічки, що теплим воском гріла їй правицю.

Як тільки запала темінь у соборі, Яна відчула під куполом Софії лунке шамотіння крил якоїсь птахи. Навіть встигла подумати: кажан живе у Софії! За тисячоліття тут могло поселитися будь-що. І кажан, і душі київських князів, і шуліка, і вільний дух української нації, і чорнющий крук голодомору, і колгоспні горобці…

Хай собі живуть. Жаль, що не маю при собі хліба.

Вона ще раз підняла голову до Ісуса, заплющила очі. І відчула, як важка, наче камінь, птаха сіла їй на праве плече. Яна не злякалася, ніби чекала цього, як полегшення, як підсумку каторжного вечора.

Завмерла. Підвела погляд до Оранти, що тьмаво світилася з головного вівтаря. Яна вперше побачила вишитий український рушничок у Богородиці за поясом. Німб не світився, а вилучав ніжне золотаве тепло над головою Оранти.

– Ти ще можеш розминутися з Бідою. Ще маєш шанс. Можеш відійти в тінь. Вони від тебе цього чекають. Вирішуй. Сьогодні ще все залежить від тебе. Згодом буде пізно, – хриплуватим, дуже якимсь давнім, надтріснутим, але людським голосом сказав Хтось.

Яна розплющила очі.

Повільно знову вбулася в темряві.

Побачила в себе на лівому плечі Жінко-птаха зі згорнутими крилами і гострими кігтями, що вп’ялися в її ключиці. Без болю. Чомусь не було страшно. Навпаки. Ніби сіла зачарована зозулька чи маненький соловейко. Якщо сіли – нехай сидять. Легенькі і – мої.

Гамаюн,[73] подумала Яна.

Міфічна Гамаюн.

З Велесової