Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

«Хто ж він – Кравчук? – запитали мене вчора у Вінниці, куди я їздив на літературні – нарешті літературні – виступи. – Патріот чи заложник престолу?»

Не знаю. Те, що він робить нині, можна робити тільки з патріотичних спонукань. Він гордо і незалежно веде себе супроти Росії, відверто називає російських шовіністів держимордами, я не бачу в його поведінці ні тіні страху чи залежності. Так хто ж він – Кравчук, вчорашній комуністичний партократ? Справді – Мазепа? Але на нинішній день кращого – хитрішого, зваженішого й рішучішого президента годі й видумати. Проте не квапмося з оцінками: ми ще не знаємо, чим дихають вчорашні комуністи, котрі стали нині при кермі незалежної України. Чи не загрожує нам комуністична самостійність?

Одне слово – цьогорічне Різдво проминуло хоч і в тривогах, зате в чіткій визначеності: ми маємо свою державу і готові стояти за неї на смерть.

А минулого року на Різдво держави ще не було, і ми не знали, коли її збудуємо. Тепер готові обороняти проголошену державу, а тоді лише боролися за її створення. На нас чигав, мов гриф на мершу, новоогарьовський союзний договір – остання петля для нашого народу, яку зсукала імперська армія і її слухняний пахолок Горбачов. Тоді запахло в країні військовим переворотом, і це невзабарі сталося. Тоді сидів Степан Хмара в тюрмі й писав звідти свої безвідповідальні листи, в яких закликав до розпуску парламенту на нашу і свою погибель. Тоді було так тривожно, що навіть колядники не прийшли заколядувати.

І ось у надвечір’ї третього дня Різдва почувся дзвінок у дверях. Таки прийшли! Я, невимовно втішений, кинувся зустрічати колядників, відчинив нарозтвір двері – а там Юрко Брилинський, актор театру ім. Марії Заньковецької, один з тих, які мали право кликати мене «папою». Непрошений зайшов.

Не встигли ми розговоритися – як знову дзвінок. Відчиняю: стоять Ніна Бічуя і Роман Кудлик – непрошені прийшли.

Тільки випили чарочку – і знову: то вже Роман Безпалків – теж непрошений.

Сказала Ніна: «Немає тільки Володі Яворівського і не буде – він у Києві». Тільки вона це сказала, а до мого кабінету, де ми розсілися, входить разом з Сонею наш красень!

Хто про таке міг подумати? Я ж нікого не кликав, і вони не змовлялися. Що це за знак, що вся моя компанія, яка вірно і дружно, підтримуючи одне одного, втішаючи, допомагаючи, ціло пройшла через тяжке двадцятиріччя, зібралася, не домовляючись, рівно в такому складі, як колись, – і теж у мене!

То сказав я, тамуючи сльози розчулення:

«Гряде до нас, братове, велике лихо або велике щастя. Якщо лихо – то знову вкупі його перебудемо, коли ж щастя – разом зустрінемо його».

…Влітку 1960 року перед святом Івана Купала я приїхав до Криворівні у гості до свого приятеля і колишнього однокурсника доцента Івана Денисюка, який перебував там із студентами на діалектологічній практиці.

Криворівня завжди вабила мене до себе ще з тих пір, коли ми з Павличком втікали з-над Черемоша від граду через гірські хребти і мало не зажили смерті на брусторській полонині; потім я не раз примандровував у цю дивовижну закутану Карпат, де не тільки очманієш від суворої краси довколишньої природи, а й фізично відчуєш вкраплені у криворівненські стежки сліди великих людей, а ще жили тоді дев’яносторічний Микола Потяк, в якого квартирував Михайло Коцюбинський, коли писав свої «Тіні забутих предків», і стоп’ятилітня Параска Харюк, котра з подробицями розповідала про те, як колись до каменя, що зветься нині Франковим, виносила поетові щоранку збанок свіжого молока.

Цього разу я тут застав стареньку, важку тілом і молодечо енергійну дружину Гната Хоткевича Платоніду Володимирівну, молоду Михайлину Коцюбинську і компанійського Платона Воронька, з яким вже встиг подружитися в Станіславі, куди він щоліта приїжджав на відпочинок. Нема вже нині ні Платоніди, ні Платона, постаріли й ми з Іваном та Михайлиною, а купальська ніч у Криворівні не забувається та й не забудеться ніколи: освятилися тоді новітні стосунки між людьми, які входили в літературу не для того, щоб тільки писати, мати ім’я і отримувати гонорари, а й утверджувати в нашому національному житті нову зброю – правдиве слово, за яке потім всі якось поплатилися, та не відступили, поки те слово не проголосило найзаповітнішого політичного акту, – а вже потім воно трансформуватиметься в новітню художню сутність.

Винятком у цій компанії був хіба що один Платон Воронько, цей симпатичний, веселий паруб’яга і здібний поет… а може, й не був він надто здібний, коли не зумів і не хотів сприйняти нові віяння, як це сталося з Рильським і Малишком, і став на боці Шереметів, Равлюків і Левад у боротьбі проти «шістдесятників».

Я повів товариство на Писаний Камінь, там ми розпалили ватру, Платон пригощав усіх горілкою, ми п’яніли від алкоголю, гірської краси і своєї молодості, з нами були й студенти – розумні й вільнодумні хлопці і одна в одну дівчата-красуні, які у відблисках полумені здавалися неземними істотами.

З гурту хлопців до мене пильно приглядався юнак з татарським чи то циганським обличчям; це, мабуть, той, подумав я, котрий – коли Денисюк представляв мене студентам – хмиркнув зневажливо: «Іваничук написав „Прут несе кригу“ і „На краю ночі“, то, може, скажете, що ви той Іваничук?» Мені лестило те, що студенти обрали вже мене своїм літературним кумиром, і я не образився: тепер хлопець не знав, видно, як загладити свій нетакт, а познайомитися зі мною ближче явно хотів, та не встиг. Мене взяли попідруч дві красуні і повели на сінокоси – були це Жанна Храмова і Таня Кобржицька; ми до світанку блукали левадами й