Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

Замість трапецій тут використовують звичайні стільці зі спинками й ніжками.

Розташовані по колу сфери, схожі на пташині клітки, опускаються та підіймаються, і один чи навіть кілька повітряних гімнастів рухається то всередині клітки, то вже назовні, то стоїть на кулях, а ось уже висить на них.

У центрі намету зі стелі звисає чоловік у фраку, підвішений за одну ногу срібною линвою. Руки він склав за спиною.

Чоловік починає надзвичайно повільно рухатися. Спочатку він опускає по черзі руки, поки вони не звисають нижче від голови.

Тепер артист закручується довкола власної осі. Швидше й швидше, і врешті перетворюється на нечітку пляму на кінчику мотузки.

Несподівано він зупиняється й падає.

Глядачі розбігаються, звільняючи клаптик твердої землі  під ногами.

Ти не можеш на це дивитися. І не можеш відвести погляд.

Раптом чоловік зупиняється. Застигає на рівні очей глядачів. Він досі прив’язаний своєю срібною линвою, яка тепер здається нескінченно довгою. Циліндр на голові навіть не поворухнувся, руки спокійно витягнуті вздовж тіла.

Поки до натовпу повертається самовладання, чоловік здіймає руку в рукавичці, знімає капелюха й театрально вклоняється догори ногами.

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902

Цілісінький день Бейлі мріє лише про те, щоб сонце якнайшвидше сіло, але воно тільки дражниться й рухається небосхилом, дотримуючись свого звичного темпу. Хлопчик ніколи не замислювався про цей темп, але зараз він видається йому надзвичайно повільним. Бейлі вже майже шкодує, що сьогодні в школі немає занять, які пришвидшили б довжелезні години. Він розмірковує, чи не подрімати, але занадто збуджений неочікуваною появою цирку, щоб заснути.

Вечеря минає звично, як останні кілька місяців, — за столом напружена тиша, що переривається материними спробами зав’язати люб’язну розмову й поодинокими зітханнями Керолайн.

Сьогодні мама в розмові згадує цирк, а точніше — приваблені його появою натовпи людей.

Бейлі гадає, що зараз знову западе тиша, натомість до нього звертається Керолайн.

— Хіба ми не забажали, щоб ти проліз до цирку минулого разу, коли він був тут? — У її голосі чується допитливість і легкість, наче вона й дійсно не пам’ятає, чи було це насправді.

— Що, вдень? — дивується мама. Керолайн багатозначно киває.

— Так, — каже Бейлі й бажає, щоб повернулася напружена мовчанка.

— Бейлі, — промовляє мама, у голосі чути розчароване попередження. Хлопчик не розуміє, у чому його провина, адже він виконував забаганку, а не вигадував її, та перш ніж він запротестував, озивається Керолайн.

— Ох, він не зробив цього, — каже вона, наче щойно чітко згадала, як усе було насправді.

Бейлі лише знизує плечима.

— Що ж, сподіваюся, що таки не зробив, — додає мама.

За столом знову западає тиша, і Бейлі витріщається у вікно, розмірковуючи, коли точно починаються сутінки. Він вирішує, що краще піти до воріт якнайшвидше в присмерку й почекати, якщо буде потрібно. Ноги під столом аж чешуться, поки хлопчик мудрує, як зашвидко зможе втекти.

Здається, поки він прибирає зі столу й допомагає мамі з посудом, минають століття. Керолайн зникає у своїй кімнаті, а тато ховається за газетою.

— Куди це ти зібрався? — запитує мама, коли Бейлі зав’язує шарф.

— Іду до цирку, — пояснює Бейлі.

— Дивись, не допізна, — попереджає вона. — У тебе ще чимало роботи.

— Добре, — погоджується хлопчик, відчуваючи полегкість від того, що мама не назвала конкретний час, а що таке «допізна» — він може вирішити сам.