Віталій Іванович Петльований - Гуляйгора

— Не ходить тепер золото. Перевелося, — іронічно зауважив інвалід з чорною пов'язкою на оці.

— Не знаю, чим платять, але за карбованці «форда» не купиш.

З кожною хвилиною хлопці все більше хвилюються — наближаються ж до Москви.

В Павла Чепеля перше побачення з Москвою з голови не виходить. Хто з дитячих літ про це не мріяв? Але не кожному випадало таке щастя. Он його батько де тільки не був! У далеких містах Сибіру, в Порт-Артурі й Франції. Москву ж бачив тільки у мріях. Дзеніс розповідав, що тричі бував на Смоленській дорозі, від самого Можайська наступав проти Денікіна, ну, а потім новий наказ — повернути на південь, на Україну. І не побачив латиш Москви. От і радів Павло Чепель за себе і товаришів.

Починалося місто. Перед ними, мов з-під землі,— страж порядку, поважний московський міліціонер. Козирнув не дуже ефектно, поцікавився:

— А ви куди? На тренування?

Вислухав Павла Чепеля уважно, заперечно похитав головою.

— Якщо по місту якісь кроси влаштовують, то попереду і позаду ідуть спецмашини. А так, чого доброго, можна вскочити в аварію.

Рогов зауважив:

— Не одну тисячу, слава богу, колеса наші намотали…

— Вірю. Але ж не по Москві. Може, якось до Садового кільця і доїдете, тримаючись біля самого тротуару а далі сутужно вам буде, вірте і мені. Вас там на першому ж повороті зіб'ють. Ви от зараз, як я вас зупинив, хіба за правилами їхали? Треба було ще трохи проїхати, подати сигнал, що гальмуєте. А я тільки махнув, як ви розгубилися, прикипіли на місці. Добре, що ніхто не наскочив на вас, не шандарахнув.

Павло показав відрядження.

— Так куди, кажете, вас поселять? У готель «Москва»? Ну, братці, скажу вам, — раз у житті так буває. Там лише високі персони зупиняються. Іноземні туристи, дипломати. І раптом — ви, з «Червоної нитки». Ну, а коли так… — Міліціонер раптом приклав руку до козирка і, всміхаючись, ще раз козирнув: — Будьмо знайомі: рядовий московської міліції Глотов. До ваших послуг. Допоможу вам. Ось тільки начальству доповім, Стійте — і нікуди ні кроку звідси, поки я повернусь, За рогом — службова машина. Так що за мною будете їхати. Ясно?

Якби харків'янам сказали, що так почнеться перша їхня зустріч з московською міліцією, ніхто б з них не повірив!

Вискнули гальма, зупинилася «емка». Глотов сидів за кермом. Подав сигнал і рушив. Четверо харків'ян на велосипедах ланцюгом поспішили за нею. Хвилин через п'ять дорога влилася в іншу — широченну. На ній легкові машини мчали зі швидкістю кілометрів вісімдесят на годину, тільки Глотов їхав нешвидко. Згодом праворуч побачили Кремлівську стіну, потім вона сховалась за високим, червоного кольору, будинком. За кілька хвилин перед ними був і готель «Москва». Одразу до них наблизився громадянин з плащиком на руці і, не питаючи хто вони, одрекомендувався.

— Смирнов. З приїздом, товариші харків'яни. Вітаю вас у Москві.

Міліціонер козирнув зустрічаючому.

Павло в кінці дня розпитував у симпатичного хлопця в береті про Хлібний провулок — треба ж було виконати батькове доручення. І раптом почув дівочий голос:

— Вам Хлібний? Ідіть за мною. Який, кажете, номер? Ага, мені трохи далі,— щебетала білявка.

Другий поверх, четверта квартира. Звірив з батьковим написом на конверті: так, це — тут.

Кнопка одна, але на дощечці кілька прізвищ і серед них «Улановська В. М.»

«Чому Улановська, а не Улановський?» — подумав. Натискає легенько. Жде. Дзвінка не чути. Може, зіпсувався? Прислухався. Нічого не почув. І раптом відчинилася м'яко половинка дверей. Перед ним — жінка в чорній строгій сукні, схожа на гуляйгірську вчительку Анастасію Іванівну.

— Вам кого?

— Я листа привіз. З Гуляйгори, може, чули — батько мій Чепель Іван Михайлович.

— Чепель. З Харківщини? Аякже! Прошу, заходь. Чепелі мені відомі.

Коридор довгий, слабо освітлений, тільки в кінці його крізь високе овальне вікно зазирає вулиця. В коридорі пахне кухнею, пелюшками. Хтось рипнув дверима, зліва щось заясніло. Але хазяйка квартири номер чотири і тут не зупинилася. Лише за кілька кроків взялася за ручку дверей.

У невеличкій прихожій — столик з телефонним апаратом, з купою газет. Вішалка стояча. Далі одна кімната, друга. Старовинна шафа з книжками, письмовий стіл, ширма відгороджує куток, там, певно, ліжко.

— То де ж ваш лист? — зупинилася серед кімнати хазяйка. — Розумію — він синові адресований. Але не бійтеся. Він до адресата потрапить ціленьким. Сідайте, будь ласка, — підсунула невелике крісло.

Взяла у Павла листа.

— Ага, впізнаю почерк. Подумати! У Івана Михайловича Чепеля такий дорослий син. Родіон був таким, як пішов на імперіалістичну. Зрадіє, як вас побачить. Ваш батько і мій син страждали разом. — Вона подивилася на Павла тепло, по-материнському. А з Родіоном побачитеся увечері.— Улановська ще раз оглянула привезеного листа. Однесла до столу, поклала в шухляду. — Ну, а я приготую чай. А щоб не скучав — дам наш сімейний альбом. У ньому кілька старих знімків. На них мій Родіон і твій батько. Солдати. Дивлюся часом — і аж не віриться… — Вона розкрила альбом, перегорнула кілька сторінок, присунула ближче до Павла. — Впізнаєш мого сина? Ти