Віктор Семенович Близнюк - Паруси над степом

Під Компаніївкою звернули на шосе. Сподівалися: легше буде, все-таки дорога пробита. Але тут одна за одною скреготали цепами німецькі машини. Довелося йти над кюветом; послизнеться нога — по шию пірнаєш у замети. На критому грузовику, в кузові, їхала весела солдатня, видно, напідпитку, угледіли людську упряжку — зайшлися реготом; той тикає пальцем, той улюлюкає, той ногами дригає. Івани шлейку тягнуть — дивина!

Валька, який, вибивався із сил, пересмикнуло од наглого сміху чужинців.

— Бачили ідіотів? Регочуть… Пождіть, на кутні завиєте!

Як вони далі брели, Льонька майже не пам’ятав; усе злилося в білому шумовинні — і брязкіт цепів, і поскрипування полозів, і стогін сестри, яка марила, кликала когось до себе. Льонька просив води, мати снігом розтирала йому руки, він нібито лежав горілиць на дорозі, бо з носа пішла кров, — чи було це, чи тільки приверзлося — він не міг напевно сказати. Потім вони спинились коло сірого будинку. Якісь люди в білому, наче снігові баби, повели під руки Ліду, а вони стояли на ганку і чогось ждали. Мабуть, довго ждали, бо Льоньку трясло від холоду, мокрий піджачок взявся корою. Він сказав, що хоче прилягти. Із саней його підняв Валько: «Вставай, браток, Ліду ведуть».

Якийсь в окулярах і теж у білому говорив до Ліди по-німецькому, вона заперечливо хитала головою, і той, в окулярах, закричав, замахав руками.

— Чого лаєтесь? — стемніла мати. — Бачите, як свічка вона.

Ліда кволо усміхнулася:

— Він, мамо, не лається, він сердиться, — і пошепки, з ледь прихованою радістю: — Ось уже довідку дав.

Мати ще не второпала, чим же краще, що німець сердиться, а не лається, як лікар ткнув на неї пальцем:

— Матка? — і заджеркотів по-своєму, вимагаючи, щоб Ліда перекладала для матері.

— Він питає, чи не можна мені десь тут влаштуватися… на квартирі (Ой, не хочеться, мамо!). Буде присилати медичну сестру. (Я б додому поїхала). Каже, поклав би в лікарню, та не має права — тільки для німців лікарня…

Мати враз пом’якшала, випросталась, наче скинула гору з пліч, але тривога не розтала в її очах.

— От і добре… Знайдемо куток. Скажи спасибі йому. Видать, не кам’яне серце… Лишайся, лишайся, донько, мо’ підлікують. Назад в таку негоду — борони боже… Як же здоровля її? — це мати звернулась до німця і показала на дочку. Ліда благально зиркнула на лікаря, поспішила сама відповісти:

— Нічого, мамо. З легенями трошки… Запалення…

Поки хлопці споряджували сани, — треба ж квартиру шукати, — мати закутала Ліду, всадовила її на подушках. Замислена, зосереджена, Ліда дивилася в одну точку, ніби намагалася збагнути щось потаємне.

— Дивна людина, цей лікар, — тихо промовила вона. — Знаєте, що він мені сказав? «Бог створив, — каже, — людей для життя, а люди створили бога смерті». Я заперечила: не люди, а деспоти придумали війну. «Не знаю, — каже, — в політиці не розбираюсь. Знаю одне: мого сина вбили в Росії, а вас хочуть погнати в Німеччину… З тою ж метою»…

Ліду взяла до себе незнайома тітка, що жила недалеко від лікарні.

До Табунчанського поверталися під вечір. Вітер стих, підморожувало, і сани легко бігли по затверділому снігу. Льонька, який приповз у Компановку майже на колінах, лиш тепер додивився, яка ж то краса довкола. Здається, ніколи не бачив степу таким казковим. Лунким надвечір’ям степ був як море — голубий-голубий. Навіть легенькі тіні од кучугур були голубі. Неначе вітер гнав хвилі, і враз вони зупинилися, застигли хрумкими, як скло, бурунами…

На ночівлю їх загнали у вугільний склад Кіровоградського пивзаводу. Склад був дерев’яний, без вікон, тіснуватий для двох сотень «мобілізованих». Коли очі призвичаїлись до темряви, Володька Шумило вигукнув хрипко: «Братці, ого! Про нас тут подбали. Гляньте, яка перина». І він простягся на підлозі, встеленій товстим шаром снігу.

Вони брели весь день — під конвоєм, по снігу. Наскрізь пронизував вітер, від утоми підгиналися ноги. Та тільки Шумило помічав, що хлопці похнюпилися, одразу брався розказувати потрісканими до крові губами то анекдоти, то якийсь епізод з життя діда Швайки. Грицько Хмельовий — вже за Компаніївкою він кульгав, бо приморозив ноги — той ще посміхався вряди-годи, а Зінько ніби й не чув вимучених дотепів свого товариша. Не та ситуація та й Михайло не такий, щоб його просто розворушити. Останню порцію Володьчиного гумору — про снігову перину — Зінько не міг проковтнути. Роздратовано буркнув:

— Кінчай, Володько!.. З Грицьком щось треба. Задубне…

Шумило не образився, ні, хоч і дарма рикнув на нього Михайло. Може, саме тому Володька одбувався смішком, що хотів заглушити в собі тривогу за долю Грицька; він ще на півдорозі помітив: у Гриші розповзлися черевики, підошви хляпали й загрібали сніг. А йти їм, мабуть, не день і не два…

— Пробирайтесь в куток! — сказав Шумило і перший став проштовхуватися між людьми; хлопці й дівчата неквапливо, як бджоли на морозі, лаштували собі нари на ночівлю. В темряві Шумило намацав ящик, посадив на нього «капітана», потім чиркнув запальничкою й звелів:

— Скидай, друже, взувачку!

Грицькові ноги стали фіолетові, ніби їх облили чорнилом. І такі набряклі, такі товсті, як подушки.

— Ну й ну! — похитав головою Володька. — Закинь, друже, свої черевики. Закутаємо твої п’яти, прямо скажу — ахілесові п’яти, закутаємо онучами, мотузком обв’яжемо, будеш завтра, як лялечка… Хоч на парад.

Поки Шумило натирав салом Грицькові ноги, Зінько витяг з торби сухі онучі; їх було мало, роздер вишиту матір’ю полотняну сорочку.

— Хлопці, — зіщулився «капітан», — як же так? Вийду, наче опудало…