Віктор Семенович Близнюк - Паруси над степом

— Ти знаєш, що він каже? — заглянув Валько у сарайчик. — Ні, ти розумієш: завтра заберуть… Лі-і…

У Валька нервово сіпались щоки.

— Хіба йому повилазило? Вона ж… на волосинці.

— Ні, ти розумієш, — Валько немов оглух. — Ти розумієш, що він каже: якщо хвора — хай візьме довідку. В районі. І сьогодні ж. Бо завтра — чуєш? — однак пожене. Або матір — замість Ліди. Мені, каже, аби душа була…

— Де він? — Льонька, як затравлене вовченя, схопив пакола, одним стрибком вискочив за поріг. У дворі він наткнувся на матір; вона, мабуть, ляснула його по щоці: «Кинь, пакола, дурню!» — та Льонька не відчув найменшого болю, тупо дивився у білу заметіль, у сніговий вир, що кружляв за спиною поліцая.

— Пішов… Мамо, а ви куди?

— Цить мені! — з незрозумілою злістю відштовхнула сина. — В хаті сиди! — і до Валька вже, спокійніше: — До Федоренка піду, підводу попитаю.

Важко нести свою муку до остогидлої людини. Важко тобі, мати. Але чого не зробиш ти для порятунку дитини!.. Провалюються у снігу затерплі ноги, сльози застилають очі, а ти йдеш до старости, просиш його жінку, товсту глевкувату бабу: «Розбудіть чоловіка. Горе ж таке»… Федоренко, п’яний до нестями, крутить бичачою шиєю, реве, матюкається крізь сон. Відкриває, нарешті, одне око, скляним поглядом втуплюється в сусідку: «Коней дать?! Ге-ге! — трясеться під кожухом живіт. — Хай не придурюється дівуля твоя. Жени її, стерву, пішком».

Тяжко тобі, мамо, було йти до старости, а ще тяжче повертатись ні з чим до дітей. І ти клянеш війну, клянеш долю свою вдовину, і свою безсилість, і свою темноту. Де це видано, щоб мати віддала свою дочку на вірну смерть! Краще тоді самій — в ополонку… Ти сидиш в кутку, спиною до дітей, і вже не плачеш, бо висохли сльози, а тільки слухаєш, як дзвенить, кровоточить розтерзане тіло… Підійшов син, поклав голову на твоє плече. «Сину, здається, я вдарила тебе? Пробач, сама не знаю, що роблю».

Гарячими долонями стисла мати синову голову і, схилившись на неї, немов задрімала. А коли відкрила повіки — застигла вражена: Ліда, підпершись подушкою, сиділа; очі її проясніли, і в тих широких відкритих очах був спокій, тверда рішучість. «Невже, здумала завтра йти?.. Ні, ні! Хай викине з голови!» Мати кинулась до Ліди, обняла її.

— Слухайте мене, діти… Ви вже дорослі, ви самі проживете. А я… я вже стара. Чи там, чи тут — не страшно мені.

На Лідиних впалих зашерхлих щоках, на висохлих руках проступили червоні плями.

— Мамо, — тихо мовила вона, — я зненавиджу себе, коли ти за мене… Не смій… Я просто не зможу жити…

— Нікого не візьмуть завтра, чуєте? — підхопився Валько. — Ні Ліду, ні вас, мамо! — в його очах затремтіли росинки. — Збирайтесь, в район поїдемо! Не мають права! — ковтав він гарячі сльози і, вже вибігаючи з хати, кивнув Льоньці: — Ходім допоможеш.

Валько витяг з сарайчика дерев’яні сани. Це були ті носаті сани, що їх зробили колись Володька з Грицьком. Чи думали хлопці, що їхній «аеромашині» судилася така земна невесела подорож!

— Давай палку! — Валько метушився, перекидав дошки, грюкав молотком; спішна робота, майстрування — це була Вальчина стихія, і він знову ожив, щось пиляв, прибивав, прилаштовував вірьовку; кров цебеніла з розбитого пальця — пусте! — він поспішав, він підганяв Льоньку. — Чорт! Короткі санки. Треба доточити. Ану, забивай гвіздок!..

У відкритому степу скаженіла хурделиця. Вітер змітав сухий, колючий сніг і гнав над землею білу куряву.

Зігнувшись, Льонька підштовхував сани ззаду; тут вихрило, немов голками, сікло обличчя. Льонька заплющував очі і всім тілом налягав на санки; коли його заносило в рівчак, він на хвильку відкривав заліплені очі. І тоді бачив перед собою чорний горбик: то лежала вкутана ряднами й свитками Ліда. І ще видно було йому натягнуту вірьовку й дві згорблені постаті — материну і Вальчину.

Спочатку Льонька лічив свої кроки: раз, два, три… Але швидко збився і далі рачкував бездумно, якийсь байдужий до себе, до морозу, до занімілих рук.

Раптом сани пірнули кудись, Льонька уткнувся носом в замет. Підвівшись, побачив: мати стоїть збоку і широко відкритим ротом хапає повітря; заінеєні повіки її стулені, по сухих щоках стікають сльози чи, може, піт…

— Мамо, спочиньте, — сказав Валько. — Ми самі…

Він накинув на свої плечі вірьовчану «шлейку», пригнувся, рвонув санки. І знов скрипів сніг під полоззям, білі оси впивалися в Льоньчине тіло, і малий безсило грібся в кучугурах. «Чи допомагаю я братові, чи він і мене волочить?» Льонька відпустив руки — санки йшли своїм ходом. «Сам везе».

Щоб не засліплювало, Льонька задер голову, тепер перед ним коливалась змокріла Вальчина спина; і те, що братові було жарко на морозі, немовби зігрівало й Льоньку. Хлопець з ніжністю подумав: «Якщо глянуть на мене й брата — хто я такий? Він завжди тягнув усю роботу, тягнув за себе й за мене, а я все хитрував, викручувався, аби на гульки втекти. Він, як віл, з ранку до вечора не знав спочину: копав город, садив картоплю, вичищав гній, сапав, прибирав — за двох мужиків управлявся».

Наче кінь-роботяга, Валько грудьми налягав на «шлейку», спина його парувала, шапка облипла льодяними бурульками. Льонька зціпив зуби і так штовхнув сани, аж у голові потемніло, і сила десь знайшлася, і бешкетне бажання позмагатися з братом. «Ну-ну, не дуже! Пупа надірвеш!» — повернувся Валько; обпечені губи його зрожевила усмішка. І од тої усмішки, од братових слів хлюпнуло теплом в Льоньчину душу.

Час від часу мати просила Валька зупинитися, щоб глянути на Ліду.

— Як, дочко, не холодно?

— Добре мені, тепло. Може, я пройдусь трохи? Що ви мене, наче дитину?..

Мати сварилася пальцем, поправляла подушку,