Інна Роміч - Любов у спадок

простий: перечекати, коли батько перестане на неї гніватися та почне хвилюватись. За розрахунками Еріки, це мало статися за день-два. Тоді можна буде й повернутись. Вона достатньо вивчила батькову вдачу, аби припустити, що він не дуже суворо її каратиме, коли вона сама повернеться додому. Звичайно, вона погано вчинила, коли втекла, та що їй залишалося? Вона не поїде в монастир Ромсі, як би її не змушували.

Після сухого солоного сиру схотілося води. Здається, десь тут неподалік був струмок… Спритно чіпляючись за кам'яні виступи, Еріка спустилася вниз. Дорогою встигла зірвати кілька ягід ожини. Терпкий, кислуватий смак стиглих ягід розлився в роті, покращуючи настрій. Господи, як хороше! Попри всі неприємності, які з нею сталися, дівчина перебувала в доброму гуморі. Вона так любила сама гуляти лісом…

Навкруг уже відчувався трішки прілий запах осені, негусті дощові краплі зривалися з листя, навіваючи шерехом спокій і сон. Глід полум'янів своїм листям, виділяючись серед зелених ще дубів і в'язів. Подекуди на галявинках червоніли вовчі ягоди, змушуючи обережного подорожанина обходити ці місця. Пахло грибами й мокрим листям, було тихо… Птахи поховалися від дощу, тільки чорні дрозди шаруділи в траві, вишукуючи в ній щось їстівне.

Пробираючись крізь зарослий дроком і ліщиною підлісок, нарешті вона почула шум води. Ага, виходить, не помилилася — струмок тут. Відсунула звислу з кряжистого дуба довгу «бороду» лишайника й радісно вигукнула. Невеликий прозорий потік струменів кам’янистим руслом, щедро прикрашеним поваленими деревцями. Схоже, тут дійсно давно нікого не було — насилу знайшла місцину, де можна було б зачерпнути води, не ризикуючи звалитися в холодну річечку.

Дівчина напилась і вмилася, а по тому вирішила досліджувати навколишню місцевість. Мугикаючи під ніс якусь пісеньку, Еріка почала сходити на верхівку пологого пагорба, порослого лісом. Час від часу її обсипало градом крапель з гілля, тож поки видобулася нагору, добряче змокла. Там свистів вітер. Дерева велично погойдувалися, зачіпаючи одне одного своїм галуззям. Навкруги, наскільки сягав погляд, здіймалися пагорби, а в низовинах між ними шелестів ліс. Еріка нагнулася, побачила в траві брунатний капелюшок їстівного гриба.

— Уже удача, — пробурмотіла вона, обтрушуючи мокрі від роси рукави. — Не марно сюди лізла.

Вона випросталася й раптом застигла, впустила гриба. На сході, з того боку, де був невидимий звідси Тейндел, здіймався догори стовп густого чорного диму. Він вирізнявся на сірому тлі, заступаючи півнеба. Еріка відчула, як серце ухнуло кудись у порожнечу, щосили стисла руки.

— Ні, — видихнула вона. — Ні, це не там… Це в селищі!

Надто добре знала вона, що може означати такий дим. У прикордонні це було звичайною справою. Будь-якої миті через кордон у той чи інший бік міг перейти озброєний загін, і тоді над горами підіймалися стовпи чорного диму, означаючи людське горе. Зараз лиховісний дим ішов звідтіля, де жила її родина.

Вона струснула з рук рештки гриба, не вибираючи дороги, кинулася вниз, до печери. Камінчики сипалися в неї з-під ніг, гілки хльоскали по обличчі, та Еріка не зважала ні на забиті місця, ні на колючий чагарник. Заливаючись слізьми, вона бігла вперед. Їй треба було швидше потрапити додому. Вона повинна була встигнути! Спіткнулась об камінь, що не знати звідки взявся під ногами, сторчголов покотилася вниз. Хвалити Бога, пагорб був досить пологий, і вона нічого собі не поламала. Еріка добралася до печери, швидко зав'язала у вузол свій плед і закинула за плече лука. Думки гарячково билися в голові, ніби рій настирливих мух. Що могло трапитися в Тейнделі? Напад шотландців? Пожежа? А може, нічого страшного й не трапилося і їй взагалі здалося, що дим валував із того боку?

— Господи, тільки б усі були живі, — пробурмотіла вона, вибираючись із печери. — Адже вони живі?

Еріка схлипнула й відразу спіткнулася об якийсь корінь та ледь не покотилася знов із крутого схилу. Вона спробувала опанувати себе й уважніше дивитися навколо. Треба заспокоїтися, інакше до домівки вона не добереться, скрутить собі в'язи на якомусь уступі.

— Не можна ні про що думати, — наказала вона собі.

Ледь помітна стежка, якою вона спускалася вчора, зараз стала слизькою та розмитою після дощу. До того ж, тепер їй доводилося дертися вгору, а не спускатися донизу. Вже за годину відчула втому. Довелося перейти на крок. Еріка з досадою відкинула пасмо змоклого волосся, що прилипло до чола. Учора йти було незрівнянно легше… Дурепа! Навіщо, навіщо вона втекла із замку! Їй знову схотілося води, але мусила терпіти — напитися тут не було де.

Щоб не занепасти духом, вона почала пригадувати всі молитви, яких навчив її отець Годвін. Може, так Господь швидше почує? Вона більше не втікатиме з дому, не буде сперечатися з батьком. Навіть поїде в обитель Ромсі, попри те, що не хочеться. Її хитало від утоми, та Еріка й далі вперто рухалася вперед.

Вона не пам’ятала, скільки часу минуло, але все йшла та йшла, завзято, ніби заведена лялька. Ноги ніби відпадали, в роті нестерпно пекло, вона задихалася… Час перевалив за полудень, а вона ще не добралася! Незабаром, за її розрахунками, мали з'явитися стіни Тейндела. Дівчина прискорила крок. Одна думка не давала спокою: що вона робитиме, якщо там точиться бій? Бігти по допомогу, чи спробувати пройти тим самим шляхом, яким вона вибралася з замку? Цю стежку знають тільки мешканці Тейндела, тому краще не показувати ворогові шляху, яким можна увійти в замок з іншого боку. Ні, треба спочатку обережно розвідати, що там відбувається. Може, набагато кориснішою вона виявиться поза стінами — так зможе привести підмогу.

Еріка прислухалася. Дивно, Тейндел уже повинен бути близько, а ніякого галасу не чути. Вона підняла голову, намагаючись розгледіти обриси вежі, й хрипко скрикнула від переляку: над нею, важко махаючи крильми, пролетіли дві ворони. Вони летіли до Тейндела, не дуже кваплячись, ніби на званий обід…

Еріка закричала на