Інна Роміч - Любов у спадок

Вона кинула важкий вузол і щодуху побігла до замку, вже розуміючи, що бігти нема рації, що вона нікуди не встигне, та все одно бігла, не дивлячись під ноги, ледь встигаючи відводити гілки, що хльоскали по обличчі, ковзаючи на стежці… Задихаючись, дівчина вибігла на відкритий простір і розгублено зупинилася.

Перед нею стояв спалений Тейндел. Чорні, закіптюжені стіни головної вежі, де були житлові будівлі, якось безглуздо стирчали на верхівці пагорба. Дерев'яні споруди цілком згоріли, від них лишилися самі чорні головешки. Ворота були розчинені навстіж, надаючи картині якогось непристойного вигляду — немов хтось зірвав одяг із людини й виставив її на загальний огляд. Над її головою повільно пропливла ще одна пара ворон. Хрипке каркання лунало над замком, і Еріку пробрав дрож. Насилу проковтнула вона грудку, що застрягла в горлі, повільно рушила вперед. Ніяких думок не було. Вона просто безтямно йшла, не дивлячись ні на що інше, крім чорного провалу воріт.

Не відразу помітила, що не самотня на відкритому просторі перед ворітьми. То тут, то там із-за каміння вистромлялися голови цікавих, що прийшли до розореного замку з селища в долині. Селяни, приваблені димом, хотіли подивитися на житло барона Тейндела, якого більше не існувало… І сера Родеріка, і його дітей чудово знали в селищі, а Еріку, що частенько бувала там, — і поготів. Тепер вона всією шкірою відчувала на собі їхні цікаві й боязкі погляди. Напевне, вілани сподівалися чимось поживитися в цих руїнах, але поява баронової доньки поплутала їхні плани. Тепер вони звіддаля спостерігали за нею, не зважуючись наблизитися.

Чомусь думка про мародерів викликала в дівчини лють. Вона прискорила крок і майже вбігла у відчинені ворота. Зграя ворон, обурено каркаючи, здійнялася в повітря, голосно заляскала крильми. Першої миті Еріка навіть не впізнала цього місця. Їхнє маленьке чистеньке подвір'ячко, яке стара Кетрін завжди тримала в порядку, перетворилося на брудну, випалену пустелю. Дощ прибив попіл до землі, змішав усе в якийсь страшний бруд. Кухня ще кволо куріла димом — вона згоріла дощенту, залишився тільки кам'яний кістяк. Скрізь виднілося якесь ганчір'я, лахміття, просто посеред двору валявся великий казан, у якому зазвичай варили юшку… А біля донжона лежало щось безформне, що нагадувало людське тіло. Еріка підійшла ближче й відчула, як до горла підкочується нестримна нудота.

Це був Джош. Вона відразу впізнала його попри те, що не побачила обличчя. Начальник варти лежав ниць, занурений лицем у рідке болото, з дивно підігнутою ногою… Одна його рука була витягнута, як і раніше, міцно стискаючи маленький мідний ріг на ланцюжку. На боці та в спині стражника зяяли дві рани, навколо яких бурого шкоринкою застигла кров. Кров була навкруги — Боже, як багато її витекло!

Поки ще нічого не розуміючи, дівчина з жахом зробила ще кілька кроків до нього, але тут шлунок скрутило жахливою судомою, її знудило. Бідолашну вивертало так, що вона ледве втрималася на ногах. Еріка притулилася до стіни, якийсь час стояла, хапаючи ротом повітря та намагаючись зібратися з силами. Треба було б перевернути Джоша, перевірити, може, він ще живий? Але відразу з надзвичайною виразністю дівчина зрозуміла, що це безглуздо. Джош, який грався з нею, навчав її всього, зараз лежить мертвий, і вона вже нічим не зможе йому допомогти. Її раптом опанувала страшенна кволість. Ноги підгиналися, та вона рушила подвір'ям, намагаючись не дивитися на ворон, які в очікуванні всілися на кріпосній стіні.

На двох вояків вона наткнулася біля згорілої кухні, ще один лежав із розкинутими руками серед подвір’я. Еріка затисла рукою рота, щоб не закричати, й повільно рушила до головної вежі. Скрізь зустрічаючи сліди кривавої сутички, що розгорілася тут учора вночі. Її почало страшно трусити. Де ж інші? Не може бути, щоб усі були мертві. Поки вона не бачила ні батька, ні Кетрін, ані братів… Може, їх захопили в полон? Вона просто не могла повірити, що батько й брати можуть загинути. Не могла…

Громаддя вежі нависло над нею — почорніле, з вигорілими порожніми очницями вікон. Під стінами валялися обгорілі пучки соломи, якими намагалися підпалити замок. Дощ перешкодив пожежі поширитися всередину, а нападники, видимо, надто квапилися… Вогонь обпалив, але так і не зміг знищити масивні дубові двері. Тепер їх на одній петлі розгойдував вітер, і вони огидно рипіли. Еріка нерішуче зупинилася перед входом у дім. Дівчину скував страх. На мить вона згадала, що залишилася сама серед мерців, і їй стало моторошно. Може, краще почекати, поки з'явиться ще хтось? Вона безпорадно озирнулася, але ніхто з віланів так і не зважився увійти до замку. Й раптом їй почувся якийсь ледь чутний звук… Кволий стогін звідкись із глибини вежі. Там є хтось живий!

Вона миттю забула про свій страх і притьмом кинулася туди. Але не встигла зробити й кількох кроків, як спіткнулася та з розгону полетіла на підлогу. Всередині було темно, і вона не відразу розгледіла, об що спіткнулася. А коли зрозуміла, закричала так, що ворони знову здійнялися в повітря, наповнюючи околиці хрипким карканням.

Тут була справжня бійня. Мертві тіла встеляли підлогу, все було залите зчорнілою кров’ю. Нудотний дух вдарив у ніс. Еріка, з жахом дивлячись на мерців, скочила на рівні. Просто перед нею лежала жінка з розрубаним навпіл черепом. Це була Доллі. Її чоловік теж був тут, поруч валявся його спис. Дівчина знову затулила рота, щоб не кричати, обережно позадкувала. Видимо, слуг убили першими, щойно нападники вдерлися в дім.

Її погляд вихопив із темряви чиїсь ноги, взуті в старі стоптані черевики. Вона повільно наблизилася й нахилилась над мертвого жінкою. Це була Кетрін. Бабця долілиць лежала в куті, стискаючи в руках чавунну пательню.

Її просто відкинули геть, не дивлячись, рубонули мечем. Тремтячими руками Еріка спробувала перевернути її, але тіло худенької старої немов одерев'яніло, стало неймовірно важким. Із величезною натугою їй вдалося підтягти няньку ближче до світла. Все марно! На неї глянули розплющені мертві очі.