Іван Байдак - Тіні наших побачень

Звісно, я не розглядала можливості бути з ним. Очевидно, я не могла дозволити собі повернутися. Я не вміла приховувати своїх внутрішніх змін. Однак я надто втомилася, щоб відчувати сором чи провину. На мене чекали самотність і спу­стошеність, але це була найбажаніша точка прибуття.

Коли я повернулася, він довго мовчав, потім запитав лише, чи я не змокла. Він помітив мій сумнів, щойно я увійшла, тоді він зняв з мене білизну (мені це здалося недоречним). Він також довго розглядав мене, тому мені стало незручно та холодно; спершу він увійшов пальцями (він ніколи цього не робив), після того натягнув презерватив. Здається, він усе зрозумів... Тому вийшов.

Моя поведінка мала б бути раптовою, та я залишилася незворушною, відчувала, що він підглядає за мною. Згодом я почула обережні кроки, тому поволі підвелася та підійшла до столу.

Там був мій порятунок... Можливо, це скидатиметься на виправдання, але хочу сказати, що за будь-яких інших умов я б ніколи не вчинила так само. Звісно, я не надала б цьому ваги або ж відігнала б важкі думки. Він залишив комп’ютер увімкненим, на його екрані був відкритий сайт. Інтерфейс сторінки був досить знайомий, зроб­лений за зразком соціальних мереж. Жінки там були красиві, і нічого доброго, звісно ж, це не віщувало. Я колись чула, що таким чином жінки Східної Європи шукають собі багатих іноземців. Він вів тривале листування з Наталі, вона, очевидно, була українка. Безсумнівно, у них зав’язалися стосунки. Можливо, це все не мало значення і демонструвало лише тугу за рідною мовою. Ймовірніше, ці стосунки мали більш особистий характер, хоч як він це заперечував. Зрештою, там було написано кирилицею, тому не знаю, про що вони говорили.

Але я не думаю, що він буде з нею щасливий.

Недарма простір, сповнений сотнями людей, які нетерпляче шарпають у руках рейсові квитки, називають залом очікування. Очікування — найвлучніший опис почуттів, які переживає людина на порозі змін.

Біля виходу на мене чекала непримітна дівчинка. Вона тримала табличку з моїм іменем. Представилася Мартою, менеджером бюро знайомств. Сказала, що це вона вела листування від імені Наталі. Наталя, яка зареєструвалася на сайті близько трьох років тому, щоправда, давно втратила інтерес до таких зустрічей. Утім, Марта запевнила, що є чимало дівчат, які не проти познайомитися. Пообіцяла скинути на пошту портфоліо, перепитала адресу мого готелю, поцікавилася, коли в мене квиток додому.

Зміни відкладалися чи то вимагали більших зусиль. Сонце повільно сідало за обрій, торкаючись припорошеного асфальту, нечітко малюючи лінію між тим, що вже закінчилося, і тим, що досі не розпочалось.

Монтерей, Мексика, листопад, 2014

Це звичайна історія, яка відбувається чи не що­дня, але частіше залишається непоміченою. Тому я уникну вживання красивих слів і зменшу долю драми. Це просто історія. А я лише маленька людина, яка не претендує на щось особливе і не вимагає цього від життя. До слова, нещодавно помітив: зазвичай ми починаємо жити тоді, коли часу відміряно не так багато.

Мабуть, ми позбавленні якогось глибшого сенсу за замовчуванням, оскільки знаємо початок, змушені примиритися із неминучістю кінця, тому врешті-­решт самі маємо право надати чомусь змісту і триматися за це.

Уявляю себе літнім дядьком, сидітиму на терасі із чашкою чаю та писатиму історії, які, можливо, хтось прочитає або навіть віритиме їм. Найімовірніше, це будуть якісь спогади, — сподіваюся, мені буде що згадати. Це тільки тепер мені доводиться користуватися уявою, на щастя, доля була прихильною до мене в цьому плані. Але поки основна частина мого життя ще попереду — я відкритий до його пізнання.

Розпочну з того, що я дуже часто любив робити необдумані речі, а потім боротися з обставинами. Для мене не мав великого значення комфорт. Часом здавалось, що я готовий усе життя прожити в орендованих квартирах, нізащо не прив’язуватися до одного місця та якомога швидше долати відстані. Я боявся ночей, мені не хотілось гаяти час на сон і не був потрібен будильник, щоб прокидатись.

Я відвідав десятки країн, познайомився із сотнями людей, вивчив кілька мов, пізнав чимало нових занять та відтворив гігабайти фотознімків. Зрештою, я зібрав колекцію своїх уроків. У мене було декілька днів, які змінили мої уявлення і привели до розуміння, що основне в цьому світі — пошук відповідей. Але тільки на ті запитання, які сам собі ставиш.

Пола знали всі мешканці нашого мікрорайону. Я його знав особисто місяці зо два, але мені багато про нього розповідали. Та й сам він нічого не приховував і любив поговорити про свої справи. Пол працював офіціантом у місцевому dining-кафе, подейкували, останні п’ятнадцять років. «П’ятна­дцять років», — подумав я про себе. Тобто весь цей час він повторював одноманітні завдання: відчиняв протерті скрипучі двері, заварював каву, протирав прилавок і чекав на відвідувачів. Це ж який інтерес він переживав відносно того, що замовить Енді — теж постійний клієнт із довгим алергенним списком — із доволі вбогого меню на зіпсутих пожовклих аркушах...

— Що змушує тебе чинити так? — запитав я, аналізуючи рутину, з якою стикався Пол і яку не зміг би прикрасити навіть мій літературний опис.

— Зайдеш до мене після зміни, — відповів він.

Коли ми піднімалися до його помешкання, я намагався перепросити, мовляв, кожен має право чинити те, що забажає, і це не обов’язково саморозвиток, і не обов’язково для цього покидати межі комфорту — комусь це тільки на руку, — і вибачався за щойно сказані слова, бо не варто вірити психологам, які їх говорять, і...

Його кімната була переповнена музичними інструментами, здебільшого гітарами та скрипками, у кутку стояв верстат, на стіні висіли певним чином відсортовані струни.

— Колись відкрию свій магазин, — сказав Пол, і вже за звичкою запропонував випити кави.

Від кави я не відмовився і зрозумів, що людина може робити все, якщо є мета, якщо є мрія. Так само, як і людина зробить що завгодно за потрібних (компромісних для неї) умов.

Наступна історія