Людмила Когут - Мудрі жінки

до кінця, вона зовсім недавно перестала його вести.

Записи найріднішої для нього людини, яку він кохав найбільше, яку він зраджував, якій він не був найкращим чоловіком, розплющили йому очі. Хай навіть і пізно! Але в нього ще стільки часу попереду, стільки недовершених справ, стільки обов’язків перед покійною дружиною і дітьми!

Сашко не спав усю ніч. Уранці пішов на цвинтар, а потім у церкву на сповідь. Сьогодні він зрозумів, що жінка — наймогутніша у світі істота. Вона спрямовує чоловіка туди, куди його хоче повести Господь.

Благослови, Отче, бо я грішив…

Лялька
Зустрілися і покохались двоє, Навколо шепіт: «Ось він, зради смак!» Закоханість — це стан душі живої Без помислів гріховних, просто так.

«Це було б дуже смішно, якби не було так сумно», — це твердження стосується випадку, свідком якого я була.

Веселе товариство цікавих людей, еліта нашого містечка: медпрацівники, спортсмени, артисти, святкували ювілей лікаря. Ресторан обрали найкращий. На столах страви — дивовижні витвори кулінарного мистецтва. Навіть страшно було торкатися цих шедеврів. Але всі запрошені прийшли для того, щоб смачно почастуватися і добряче випити, тож почали швидко псувати вигляд салатам, заливній рибі і смаженим поросятам.

Для дітей накрили окремий стіл, але вони час від часу відволікали своїх батьків від смачної їжі і зайвої чарки. Та що ж поробиш, діти є діти. Ювіляр, гарний чоловік із ніжними, але сильними і красивими руками — лікар-гінеколог. Ці руки знали всіх дам, присутніх за цим столом, і, напевно, всіх жінок, які були в цьому ресторані, навіть його працівниць.

Лікар Олександр Олександрович Морозенко був знаним у нашому містечку. Бо, як відомо, кожна жінка повинна мати чотирьох постійних людей у своєму оточенні — гінеколога, якому вона повинна показувати все найприхованіше; стоматолога, якому вона повинна показувати тільки зуби; перукаря, якому вона повинна все розповідати; чоловіка, якому вона нічого не повинна ні показувати, ні розповідати.

Але дуже часто жінкам вистачає константи з перших трьох осіб, бо четверта — чоловік — дуже часто буває змінна або відсутня. Таку жінку вважають неповноцінною або дуже часто, як кажуть наші українські жінки про своїх невдах-подруг, просто хвойдою.

Наш лікар був пестунчиком, його обожнювали всі жінки. Такого чоловіка неможливо було не любити. Він був світловолосий, мав завжди акуратну коротку молодіжну стрижку. Так і хотілося доторкнутися рукою до його волосся. Очі, як дві волошки, блищали під гарними окулярами. Такої оправи до окулярів не міг дозволити собі придбати ніхто із присутніх. Але все це було ніщо проти того, який у лікаря був голос — він мав надзвичайно приємний, спокійний тембр, не мова, а ніжний шовк. Загальне враження посилювалося довірливою відкритою усмішкою.

Жінки мліли від нього і летіли до нього на прийом, як бджоли на мед.

До лікаря Морозенка завжди були великі черги, хоча кабінети інших лікарів-гінекологів частенько пустували. Ну що ж, гарний мужчина, і на це немає ради.

Жінки, які входили до нього в кабінет, починали роздягатися майже від порога. Медсестра, звикла до такого паломництва жінок і записувала дані в картку, коли жінки були вже в оглядовому кабінеті на кріслі.

Жінки тремтіли перед красенем-лікарем і дозволяли робити те, чого вони не дозволяли робити і найріднішій людині — чоловікові. Медогляд перетворювався на священний ритуал для жінок. Вони йшли до Морозенка навіть тоді, коли трохи свербіло у вусі, що зовсім не мало стосунку до спеціалізації лікаря-гінеколога.

У наш час більшість чоловіків не дуже активні в сексуальному житті, жінки шукають виходу з цього глухого кута, страждають фізично і морально та знаходять розрядку на боці, ловлять хоча б хвилину уваги від гарного мужчини. Хай навіть це буде лікар, йому можна поскаржитись і почути слова втіхи, дотик ласкавих і міцних чоловічих рук. Як мало і як багато водночас треба жінці.

Жінки великих міст мають можливість заховатися від недобрих сторонніх очей і з’їсти свій делікатес із чужого стола (а правильніше — із чужого ліжка). А де сховатися недолюбленому, недокоханому жіноцтву невеликих провінційних містечок і сіл?.. Чекати ласки від смердючого перегару чоловіка чи зігнутись і працювати, працювати…

Але підведешся, глянеш у дзеркало: «Ох, ще гарна, тільки очі невеселі і руки спрацьовані». Що робити? Чекати — кого? Кричати — кому? Чи може ця жінка вимагати яблука від апельсинового дерева? Ні, так і мордується одинока, хоча й із чоловіком. Ось так і в нашому містечку!

Лікар стомився від такої посиленої уваги жіноцтва і ставився до пацієнток так, як до своїх сестер. Це дуже часто викликало розчарування в жінок, бо багато хто з них мріяв спокусити красеня-лікаря. Але він був незворушний, як мур. І все це було не тому, що він був моралістом, просто біля нього був постійний і надійний сторож і охоронець — його незмінна медична сестра і коханка в одній особі — Анастасія. Вона була моєю найближчою подругою.

Я знала про неї все. Олександр називав її ніжно Настуня. Вона мала вроду східної жінки: чорне густе волосся, темні карі очі. Такі темні, як перестиглі вишні. Смаглява, із загадковою гарною усмішкою. Коли вона сміялась, то в її очах з’являлися сльози від сміху, а очі темнішали ще більше і, ти просто топився в їхній глибині. Ці очі так притягали до себе, що хотілося заглянути в них ще хоч раз. Дивлячись на Настуню, слід сказати, що татаромонголи вдало залишили сліди свого кохання у вигляді генів її пращурів. Вона була досить високою, спортивною і завжди бездоганно вбраною, бо могла дозволити собі дорогий одяг і коштовності та багато чого іншого. Анастасія була для лікаря всім: правою рукою, помічником-професіоналом, довіреною особою, другом і коханкою.

Вона любила Олександра так, що про неї можна було сказати,