Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— А... той чоловік? Друг твоєї матері? — запитала здушеним голосом Либідь.

— Він живий. Але краще нам на обраному шляху з ним не зустрічатись.

— Він... вірний Циркуті? Після всього? — спитала я.

Всевлад знову подивився на мене. Вогонь в погляді чорних очей згас.

— В імперії є методи, аби забезпечувати собі вірність. Це вже мені повір. Та... Досить цієї розмови. Я розповів достатньо, аби ви усі мали уявлення про мої мотиви. А їх глибина — це вже не ваша справа. Нам згодиться взаєморозуміння, коли доведеться убивати наймогутніших і найсильніших людей в імперії.

Минала ніч.

Навіть дарвенхардцям важко бути нечутними, коли стоїть сильний мороз — адже сніг хрумкотить від найменшого натиску. Це дратувало і видавалось незвичним — адже я так звикла бути непомітною. Та те роздратування лишалось десь на околиці свідомості і відчувалось радше якось автоматично, аніж щиро — бо насправді в моєму серці та думках панівними були геть інші почуття. Біль, жах, потрясіння — вони накривали мене з головою. Востаннє я відчувала так сильно і погано, коли кричала на Ярого, коли той розповів мені про те, що я — патрійка. Уже після того, як вбила невинних підкорених. І зараз знову було те саме — емоції заважали думати і бути раціональною, не давали залишатись логічною. Я намагалася вловити інші звуки, побачити в снігу Всевладові сліди — та марно. Тільки чіпляла головою та руками гілки, струшувала з них сніг, із зусиллям виборсувалась — і прямувала невідь-куди. Ми знову були в якомусь лісі і прямували ним вже другий день. Завтра він має скінчитись, а поки довкола — самі дерева. Не такі могутні й високі, як там, де я народилась та в Дикому краю. Але сьогодні вони для мене — пастка.

— Ханно...

Пастка для нас обох цієї довжелезної ночі.

Я озирнулась. Всевлад стояв неподалік, прихилившись боком до стовбура розлогого дерева, гілки якого вкривала паморозь і снігові шапки. Місяць сьогодні не зійшов, тільки глухо мерехтіли нагорі поодинокі зірки. Тут було б геть темно без дарвенхардського зору.

Всевладова постать видавалась каменем — застиглим, моторошним, непорушним.

Як же йому було погано. Не треба бути чаклуном, аби розуміти це.

«Відчувати біль і переживати почуття — нормально для дарвенхардця. Просто ми вміємо цілковито контролювати ці речі», — пролунав у моїй голові голос з минулого. Голос Ярого. Не знаю чому, але за час, як Всевлад зник у лісі, одразу ж коли усі поснули і Тигран став на варту, наставник з’являвся в моїх спогадах кілька разів. Я не могла зрозуміти, чому, та й була така розтривожена, що не надавала явищу великого значення. Понад годину не могла знайти Всевлада. Зараз я себе не контролювала. Гадала, що й він також. Він не хотів, щоб його знайшли... чи то я просто погано старалася? Запам’ятала тільки погляд Тиграна, коли ми одне за одним майнули до лісу. Сповнений розуміння. Не співчуття чи жалості, саме розуміння. Чому так?

Ця думка полетіла вслід за іншими.

Я ступила крок до Всевлада.

— Можна? — чомусь спитала. Камінь ожив.

Він простягнув мені руку.

Я підійшла і вклала в неї свою. Навіть крізь рукавиці відчула напругу.

— Ти не уявляєш, який я радий, що ти — дарвенхардка, — прошепотів він раптом. Відпустив мою долоню і, знявши рукавиці, кинув їх просто на сніг. Обхопив моє обличчя руками і зазирнув у вічі своїм мерехтливим поглядом. Ніч була єдиною частиною доби, коли очі Всевлада переставали бути непроникно-чорними. В них з’являвся сріблястий відблиск — це захоплювало та лякало водночас.

Його руки були такими сильними і такими ніжними. А ще — теплими.

— Чому? — спитала я пошепки.

— Бо якби ти залишилась сервускою, то лишилась би і метейкою. І, отримавши ті татуювання, я вже не дозволив би собі й на крок до тебе наблизитись. Коли я був учнем, то не так про це й задумувався. Але згодом усвідомив... Одного полум’я мені в житті вистачило.

Я теж скинула рукавиці. За ними полетіли й лук та сагайдак зі стрілами, портупея з ножами з пояса, хутро. Я зняла зброю з Всевлада — і він не зробив і поруху, аби мені заперечити.

Обійняла його за стан, опинившись з дарвенхардцем під його плащем. Притулилась до широких грудей, чуючи, як швидко б’ється серце чоловіка.

— Ця зброя часом втомлює, — прошепотіла. — Важко навіть обійнятись.

Всевлад обхопив мене руками так міцно, що на мить стало складно дихнути. Тоді однією рукою лагідно ковзнув моїм підборіддям, припіднімаючи його догори. Легенько торкнувся пальцями вуст, щік, скронь. Я заплющила очі і відчула його поцілунки на повіках, що затремтіли. Тоді його губи знайшли мої.

І вперше в житті я вчилась не бути метейкою чи патрійкою, сервускою чи дарвенхардкою,