Сюзанн Лафлер - З любов’ю, Обрі

Щоб обминути нас, ковзанярі мусили змінювати напрямок руху в останню секунду.

— Якщо будеш так мене тягнути, також впадеш.

Я відчула, як десь зі шлунка піднімається сміх, і гепнулася на коліна перед бабусею.

Ми так сильно сміялися, що не могли піднятися.

— Бабусю! Ми всім заважаємо, — я затамувала подих, поки повз нас проїжджали хлопчик і дівчинка, тримаючись за руки над нашими головами.

Ми підповзли до стінки катка і повставали. Бабуся витерла очі тильною стороною долоні.

— Я вже можу триматися рівніше, — сказала бабуся. — Думаю, тепер можна триматися за руки.

Ми знову взялися за руки і повернулися на каток.

Після години катання на лобі з’явилися намистинки поту, м’язи обличчя боліли від усмішки, а живіт — від сміху. Окрім того, я була голодна.

— Тут можна перекусити, — сказала бабуся.

Після того, як ми зійшли з катка, було якось дивно стояти на звичайній підлозі. Перед тим, як іти їсти, ми познімали ролики.

Бабуся замовила те, чого я зовсім не очікувала: сирну картоплю фрі і дві справді великі пляшки «Спрайту». Ми сіли за столик і взялися за нашу перекуску.

У «Роликовому раю» крутили стару музику. Бабуся знала всі пісні й підспівувала.

— Бабусю, ти знаєш купу пісень.

— Так і є. Ти знала, що коли я була молодшою, кататися на роликах вважалося дуже круто? І таких катків було дуже багато. Там влаштовували вечірки, дискотеки, зокрема і для дітей. А в деяких ресторанчиках офіціантки виносили замовлення до машин на роликах.

— А чому тепер так не роблять?

— Може, люди калічилися? Маю на увазі офіціанток. А щодо вечірок, мабуть, підлітки тепер таким не цікавляться.

— На скільки ти ще хочеш лишитися? — запитала я.

— Десь з годину після перекуски.

— Звучить привабливо, — сказала я.

Через дві години, з нечутливими ногами, ми причовгали до бабусі на ґанок.

— Знаєш що, лялечко моя, завтра у мене все тіло буде нити, — сказала бабуся.

Потім вона хихикнула:

— Треба якось повторити!

Поки ми йшли, я тримала бабусю під руку. І можу сказати, що під рукавами її піджака шкіра була м’яка і трохи обвисла, але під нею були все ще сильні м’язи та кістки.

Чари зникли, щойно ми повернулися додому. Порожній будинок. Бабуся почовгала до автовідповідача. І хоча лампочка не блимала, натиснула на кнопку «Прослухати». Автовідповідач повідомив:

— Немає нових повідомлень.

Бабусине обличчя знову стало розгубленим і стурбованим. Фантазування спрацювало лиш ненадовго. Я відчувала, як тягар горя знову заповзав мені в шлунок і в серце.

— Я йду спати, — сказала я.

— Добраніч, — відгукнулася бабуся.

Вона взяла турку і набрала в неї води.

Частина мене хотіла запропонувати лишитися, щоб тримати бабусину руку, грати з нею в карти, спробувати згадати якісь анекдоти, але це все одно не допомогло б. Тому я розвернулася і поволочила своє тіло нагору.

~ ~ ~

Люба Емі!

Це нормально, якщо я напишу вам записку?

Я лиш хочу подякувати, бо на кілька годин повернулася моя справжня бабуся, і я зрозуміла, як сильно я за нею сумувала.

Не думаю, що щось змінилося, але спробувати було гарною ідеєю.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~

Бабуся приготувала суперсмачну вечерю. Шматок м’ясного буханця на м’якесеньких булочках із кетчупом, овочева суміш — горошок, кукурудза, морква, стручкова квасоля, — а на десерт — чотири види желе: лимонне, малинове, полуничне й апельсинове — порізані на кубики і подані всі разом.

Коли я, вже сита, ще сиділа за столом, а брудні тарілки