Леся Романчук - Місто карликів

та отієї травички, що продається нині у кожному супермаркеті. І зовсім не складна техніка приготування. Діє рівно сім днів. Повертає силу, молодості, щоправда, ні, але це не важливо — вона змогла виконати ритуал портаменто. З дотриманням усіх правил, як завжди. ВІН залишився задоволений, акцепто відбулося. Значить, наступні сто десять днів усе буде гаразд. А от наступне портаменто повинна виконати Ада.

Та чи виконає? Чи зробить усе так, як потрібно, щоб господар прийняв і схвально посміхнувся? Сумнів — от як називалося почуття, яке не давало спокійно піти у спальню і спокійно чекати.

Так, усіх вимог дотримано. Так, зовні усе гаразд, але люди зараз інші, як їм вірити? За гроші вони ладні на все, але горить, горить в очах отой вогник готовності до обману! Гадають, сучасні машини, телевізори, копм… комп… ну й слово, не вимовиш… ну, ці сучасні штучки дозволять утекти, сховатися, викрасти? Анітрохи. Слід їй про це сказати — він охороняє сам себе, охороняє надійніше, ніж будь-які хлопці у чорних штанах, яких так багато розвелося поблизу кожного, хто має якісь копійки. Хай знає перед тим, як… А може, хай сама переконається? Це допоможе краще за будь-які слова.

Сумнів, сумнів, сумнів… Не в надійні руки залишає вона справу, в чужі. А винна сама. Вина її тяжка і неспокутна. Закони їхньої праці невблаганні — схибити не можна. Ціна одного кроку убік — життя. Цей крок вона зробила багато років назад, такого ж чудового весняного дня.

Побачити, побачити його наостанок…

Пані Аріадна вийшла на балкон.

Чудова штука цей еліптин! Анітрохи не болять суглоби, немає отієї слабкості, запаморочень. От іще б поглянути, як зачіска? Чи не треба? Хіба не однаково, з якою зачіскою умирати?

З балкона чудово видно садибу Смереканичів. І улюблену Романову лаву. В цей час він зазвичай полюбляє читати газети, розклавши їх на широкому пеньку-столі.

Який красивий навіть тепер, у свої сиві чоловічі літа! Який незбагненно вродливий! Ці витончені риси обличчя, цей мудрий погляд сірих, світлих очей. Ці вуста, які все життя цілувала інша. Цілували інші, так буде правильно. Їх було всього дві, отих інших, але серед них не було її, Аріадни. Молодої, вродливої, вічної, всесильної. А він залишився вірним дружині.

Та, мабуть, знав чи здогадувався про її роль у своєму житті. Не може бути, щоб не знав. Бо вона, саме вона рятувала його, допомагала, витягала з того світу. Обдурювала задля його порятунку. Ні, краще, вводила в оману. Так краще. Насилати оману — мистецтво, яким володіє кожна пристойна відьма. А вже пані Аріадна — у найвищій мірі. Вона незримо стежила за ним, підкладала руки у важку хвилину, перехоплювала молитви і прохання і виконувала їх сама. А він дякував не їй.

Знає чи ні?

Відчув її погляд.

— Доброго дня! Як здоров’ячко, сусідко? — гречно гукнув з того боку вулиці, помахав рукою.

Ну, от і все, тепер можна… Попрощалася.

Ще віддати останні розпорядження Анні, новій служниці. Добре, що вони прислали жінку на ім’я Анна, звичайне і для українського вуха. Ту, що була перед нею, звали Анардою, і це спричиняло безліч неприємностей і викликало безліч запитань. Служниця не може сидіти вдома, її робота — ринок, крамниці, супермаркети, пошта, плата за газ, телефон — вона повинна спілкуватися з людьми, знайомитися, називати нормальне, людське, приємне ймення, після якого наступним запитанням не буде — а звідки ви? А хто це вас так дивовижно назвав? Подумали, подбали й про це.

Ще потрібно нагадати Робі про таку маленьку побутову дрібницю — розпустити містом чутку, що Ада виявилася далекою родичкою пані Аріадни, тому після її смерті мешкатиме в будинку. Про документи, оформлення, інші формальності подбає Роберт. А її справа — чергова омана, щоб нікому не видавалося дивним. Це вже зроблено. Мешканці міста навіть не здогадуються, що вже вдихнули бодай молекулу рожевого диму, що піднявся над Щастигорою в момент акцепто. Вдихнули й оману…

Під час кожного портаменто вона приносить не лише потрібне господареві. До складу рецепто — складної суміші — іноді включаються додаткові компоненти, про які просять її деякі утаємничені. Зазвичай керівниками міста стають саме вони, саме ті, хто просить, і кому відкривається таємниця вулкано-феліче. Вони знають, як використовувати цю зброю масового впливу — дим, що піднімається із жерла і здається таким невинним, таким звичайним, таким приємним навіть. Господар відкриває таємниці лише обраним. І вони знають — у скрутну годину треба звернутися до пані Аріадни, попросити її. ПОПРОСИТИ. Добре попросити, в особливий спосіб. І вона додасть до чергового рецепто відповідну траву. І трава підніметься димом. І люди вдихнуть. І стануть тихими, сумирними, терплячими, спокійними, покірними, наче вівці. Саме такими легко керувати. А за особливу плату можна додати трішки страх-трави. І тоді вони БОЯТИМУТЬСЯ… І з таким стадом можна виробляти все, що завгодно…

Єдина проблема — ті, що приїхали. Ті, що не вдихнули вчасно чарівного диму.

А ще — є люди, на яких цей дим не діє. Їх обмаль — одиниці. Але вони можуть часом спричинити неприємності. Бувало таке. Для них існують особливі методи впливу. Але це вже непотрібне, зайве. Тепер це вже справа Ади. О, їй сподобається такий спосіб впливу на людей. Аріадні самій подобалося колись, у перші сто років…

Про цю особливість Прикарпатська довідалися вже й політики. Деякі, особливо наближені. І вони зрозуміли — таким чином можна досягати результату, необхідного їм на оцих… як їх… виборах. Навіть вона сама ходила на ці їхні виборчі дільниці і навіть опускала довгий папірець у скриньку — спершу обтягнуту червоним, потім картонну. Кажуть, скоро їх виготовлятимуть із прозорого пластику. Не могла не робити цього — адже вона громадянка країни! Має паспорт і всі