Леся Романчук - Місто карликів

— Ой, свята простота, — зітхнула Ірина Олександрівна, згортаючи зі столу одноразовий посуд у великий пакет для сміття. — Її послухати — так вона усім нам — рідна мати, благодійний фонд імені Ери Худозад. А насправді — пильнує тільки себе і копає під Галічевського.

— Ну, він теж — не подарунок, — зітхнула Христина.

Ірина Олександрівна не заперечувала — ой, не подарунок!

Ні, люди, безумовно, щасливіші. І їхній Бог, безумовно, милосердніший. Він не дає їм права знати точного часу. І тому завжди залишається надія.

Вони нарікають, вони намагаються будь-що підняти завісу над таїною таїн, а чи варто?

Знати, знати — от у чім розпач…

Знати…

День, година, все точно, все так і станеться, вона сама увімкнула цей механізм відліку.

Стрілки іноді наче завмирали, заглядаючи їй в очі — а може, зупинитися? Стрілки не були налаштовані вороже, вони просто знали свій обов’язок. Обов’язок — от воно, те слово, якому підкорялося ці довгі-довгі роки, ці десяти- чи столітні відтинки, які здавалися такими незліченно довгими, якщо брати за еталон людське життя, і виявилися однаково конечними, однаково скінченними, однаково завершеними, завершальними… І яким би довгим не видавалося життя, як жаль переходити зі світу світла по той бік. Як шкода, навіть коли знаєш, що тебе чекає ТАМ. Не страшно, а шкода… Та ще й у цей такий особливий, такий звабливий час цвітіння…

А стрілка не зупиниться…

Ці періоди зміни служінь — які раптові, які небезпечні…

Як добре Він усе запрограмував, як мудро.

Вони необхідні одне одному — Він не може жити без неї, а вона гине, втрачає силу до життя без нього. Все так просто. Треба тільки дотримуватися, чітко дотримуватися вимог, треба лише читати «Книгу мудрості». Не думати, не намагатися вирішувати самостійно, а просто читати і виконувати те, що в ній написано. І жити. Щасливо, радісно, отримуючи від життя всі задоволення.

Є, звісно, певні обмеження, які не кожному подобаються, але це справедливо — отримуючи так багато, обмежувати себе у чомусь незначному. Пані Аріадна так звикла до цього життя, що навіть не помічала деяких особливостей його стилю. Більше того, ніхто не помічав. Хіба шепотілися баби-плетухи, що не ходить до церкви. Найкраще було за совітів — ніхто не ходив — і вона поміж ними, як усі.

Єдине, що було направду важко — жити одній, не мати сім’ї.

Це було правильно, адже сім’я, любов, діти — усе минуще. Усе тимчасове, усе має жити за загальними людськими законами. А вона стоїть поза ними. Її час на землі вимірює інший годинник, заведений його рукою.

І сьогодні він зупиниться. Рівно опівночі.

Це добре і правильно — вона надто стомилася. Людям легше — їхнє життя коротше, вони не встигають стомитися по-справжньому. Вони не знають свого віку, іноді їхній годинник зупиняється раптово, неочікувано — і в цьому їхнє щастя, їхня перевага.

Такий довгий вік, стільки подій, стільки людей пройшло попід цими вікнами, стільки нового з’явилося… Вона легко сприймала і приймала нове. Облаштовувала своє житло відповідно до вимог часу — серед перших мешканців провела електрику, поставила телефон, водогін, ванну. На кухні все, як належить в Європі — плита, гаряча вода, побутова техніка — це обов’язки Робі, і він їх виконував справно — щойно розрекламують якийсь «Ноу фрост» — і він уже морозить продукти. І пральна машина, і мікрохвильова піч. І телевізор. От лише однієї умови слід було дотримуватися — жодної техніки на другому поверсі. А на третьому — навіть електрики. Бібліотека при свічках, як у давнину. Втім, майже всі книжки можна виносити і читати де завгодно — в спальні, на балконі, на веранді, на подвір’ї. Заборонено виносити лише книги з полиці безсмертних. Та пані Аріадна не відчувала особливої необхідності спілкуватися з ними зараз. Колись, в перші роки вона відчувала потребу у підтримці цих постатей, особливо одного з них, але зараз несла свій тягар сама, навіть не особливо його відчуваючи.

Дивне відчуття — все, що вона робить сьогодні — востаннє. Востаннє. Зовсім востаннє в її житті.

За звичкою зазирнула в холодильник — там якийсь новий сирковий десерт. Це Робі постарався чи ота дівчина, яку він приведе сьогодні? Вона служитиме вже новій господині. Кажуть, досвідчена, довго працювала в Неаполі. А зараз Робі викликав її сюди, в їхнє місто. І з ним погодилися. Важливість Прикарпатська та його долі для розвитку історії Європи очевидна, це їм навіть не Неаполь. І вже хто-хто, а ВОНИ це чудово розуміють.

З’їсти цей десерт чи не треба? Вмирати краще голодною чи після доброї вечері? Може, краще випити трохи вина, їхнього, фірмового? Додає сили. А навіщо їй сила, щоб умерти? Чи потрібна все ж?

Щасливі люди, вони це якось уміють самі, не треба готуватися, думати, уявляти, як це воно — умерти, та ще й точно у визначений час. А якщо вона не встигне?

Дивне відчуття — повного фізичного та душевного комфорту. Сили, рівноваги. Вона може пройти на Щастигору та назад хоч сто разів не задихуючись і не втомлюючись. А останніми роками це бувало так важко… От вона, чарівна дія еліптину, пташиного еліксиру, відомого лише обраним засобу. Трішечки пір’я синього птаха, стільки ж — попелу фенікса, один гран подрібненого кутнього зуба дракона (він уже зовсім закінчується, лише на одну дозу залишилося, а де дістати?), трішки куркуми