Марія Василівна Матіос - Солодка Даруся

- Жінко добра, поможи, чим можеш. А як можеш, забери з собою, або скажи, де можна переховатися, — скоромовкою говорив чоловік, упритул наблизившись до Матронки. — Ми з того боку ріки. З Черемошного. У нас сьогодні совіти вивозять людей цілими сім'ями. Жінко добра, самих ґаздовитих людей з села вивозять! Вони там знають, що ми з жінкою втекли на цей бік. Але, думаю, не дістануть. Хоча ваші румуни мають з ними якийсь ґешефт і продають людей. Але, як можеш, аби ми пересиділи цю ніч у тебе, — забери нас.

- Зараз забере, — сказав, ніби скочив на плечі ззаду, тихий, але грубий чоловічий голос…

Два совіцькі прикордонники швидко переправляли їх трьох на той бік ріки, нижче по течії, де була менша вода, штурхаючи прикладами у спину і зі зв'язаними за спиною руками.

А на цьому боці було тихо — ніби мертво: ні вітру, ні румунських гранічерів. Лиш шуміла вода.

…Спочатку били всіх трьох, ні про що не питаючи і не слухаючи.

Далі їх розділили — і тоді Матронку били саму, тепер уже поміж допитами. Питали, відколи вона зв'язана з тими двома оунівцями, що перейшли кордон, як і коли вони домовлялися про зустрічі, скільки разів зустрічалися до цього, які відомості передавали одні одним. Потім Матронці кілька разів повільно затискали пальці між двері — і вона лиш чекала, коли упісяється від болю. А далі били — і відливали водою, а тоді били знов.

Після того в неї питали, що робиться на тому березі ріки. Вона розказувала все, що знала: хто родився, хто вмер, як росте городина, як називаються її сусіди, скільки в селі жовнірів — але це не влаштовувало тих, хто її бив, і все починалося знову.

На ніч її закрили в пивницю без сходів, де бігало повно щурів і не було нічого, на що можна бодай спертися. Так вона й простояла всю ніч під стіною, час від часу совгаючи побитими ногами, щоб розганяти нічну гидь. А з самого ранку озброєний конвоїр мовчки відвів Матронку так само в порожню, але світлу, кімнату і надовго лишив саму.

Десь за годину зайшов офіцер і приязним, призначеним для здибання, а не допиту, голосом попросив Матронку сісти на принесений стілець. Матронка безсило впала на стілець, поклавши, однак, руки на коліна.

Спочатку офіцер затягнув білі шторки на вікнах, замкнув зсередини двері, а тоді кілька разів обійшов круг стільця, довго роззираючи жінку. Раз—другий мовчки поторгав розтріпану косу, пригладив їй волосся на маківці, а далі взяв за підборіддя:

- Я тебе бити не буду. Я буду питати — а ти відповідай тільки правду. І тоді я тебе відпущу. Добре? — зазирнув у очі.

Витерши набіглі сльози, Матронка похитала головою на знак згоди.

- А тепер скажи, хто тобі сказав чи змусив іти в умовлене місце до ріки, щоб забрати втікачів? — одним пальцем боляче притискав ямку на підборідді.

- Ніхто. Я шукала свою корову. А вони там уже були.

- Добре. Тоді скажи мені таке: це також ти, чи ті, що тебе послали до ріки, допомогли сховатися двом чоловікам з нашого боку тиждень тому?

- Ні. Я вам казала: наша хата недалеко від ріки, і в лугах ми пасемо худобу. Я ходила гнати додому корову. Я кожного дня ходжу до ріки за худобою. Хіба вам з цього боку не видко?

- …ага, кожного дня ходила — і давала знати на цей бік… Як ти це робила?

- Я нічого не давала, — заплакала Матронка.

- Добре—е–е. Ти нічого не давала. А чого в тебе пазуха мокра?

- Зіграло молоко. У мене тримісячна дитина. Відпустіть мене, пане… дитина у хаті сама і голодна… молоко перегорає… — знову заплакала, витираючи рукавом сльози. — Я нічого не знаю. Я вам кажу всю правду.

- Ага! — нібито зрадів офіцер, відводячи їй від очей руку. — У тебе там лишилася тримісячна дитина і в грудях зіграло молоко! Видно, ти дуже молочна. Зараз перевіримо, чи ти кажеш правду.

З цими словами він низько нахилився над нею, обнюхав пазуху, тоді грубо висмикнув з—під запаски сорочку, задер її до бороди, став на коліна і двома пальцями з усієї сили стиснув спочатку розбухлу пипку одної, а потім всією долонею взявся за другу цицьку. Так, ніби хотів її видоїти. Тонкі цівки забризкали в офіцерове лице — і він швидше і швидше, обома долонями, тиснув і відпускав твердіші, ніж у найпо—ряднішої дівки, і круглі, як м'ячі, Матрончині цицьки обома великими долонями, час від часу припадаючи до Матрончиного рота, ніби намагався її чи то вкусити, чи поцілувати, а вона кричала від болю не своїм голосом, бо він тиснув груди, немов корові дійки, — аж поки вона не звалилася непритомна на підлогу.

…Коли прийшла до тями, офіцер поправляв штани—галіфе і вдоволено кривився, витираючи з лиця залишки грудного молока. Говорив повільно і знехотя, так ніби, щойно встав від жінки:

- Я тебе відпускаю тільки тому, що у тебе мала дитина, великі груди і довге волосся. А твоя корова буде тепер давати мені молоко замість тебе. Але запам'ятай собі, жінко, одне: якщо ти хоч раз, десь комусь, бодай чоловікові, скажеш, що з тобою було…

- Я нічого не пам'ятаю… — не дала доказати Матронка і подивилася йому в очі.

- От і добре. Розу—у–умниця. Вночі прийде чоловік з вашого села і переведе тебе через воду. Будеш сидіти там, де він тебе залишить доти, доки хтось не знайде. Але того чоловіка також забудь, навіть якщо він тобі брат.

…Переводив Матронку Дмитро Угрин, той, що за пару днів підносив німцеві у наваксованих чоботах хліб—сіль на рушникові. Не казав їй ні слова і не дивився в очі. Вони перейшли ріку серед ночі, неподалік прикордонного поста, але їх чомусь на цей раз не зупиняв навіть вартовий, який чи то куняв у будці, чи робив вигляд, що куняє.

А сьогодні її мучитель випитав у маленької Дарусі нічну правду, не впізнавши своєї колишньої жертви…

***

…ВУЙКО ВАСИЛЬ — материн брат у третьому — дивився на Михайла і співчутливо, і сердито водночас: він добре розумів, яка біда наздогнала його свояка, але не розумів, якої помочі той просить у старого ґазди, що тримає в Бозні полонину. Полонина наполовину колгоспна, наполовину — людська, а вуйко Василь — старший у ній ватаг.

Михайло вже другу добу ходив з полонини в полонину, від хати до хати,