Герберт Уеллс - У безодні

Вони дають тільки місцевий і дуже нерівний ефект. Одні посилюють діяльність серця і внутрішніх органів, але притуплюють роботу мозку; інші діють на мозок, мов шампанське, не впливаючи на сонячне сплетення. А я домагаюсь — і, чорт забирай, доможуся! — такого засобу, який струсне вас усього з голови до ніг і збільшить ваші сили вдвічі… або й утричі, А що?! Саме цього я й домагаюся!

— Це’може виснажити людський організм, — зауважив я.

— Безперечно! Але ж і їстимете ви вдвічі-втричі більше. Подумайте тільки, що це означає! Уявіть собі пляшечку… ну, скажімо, отаку… — Він узяв зелену пляшечку й почав постукувати нею по столу влад своїм словам. — І ось у цій дорогоцінній пляшечці — можливість удвічі скоріше думати, вдвічі скоріше рухатись, удвічі скоріше працювати!

— Невже це можливо?

— Сподіваюся, що так. А якщо ні, тоді я марно згаяв цілий рік! На мою думку, різноманітні препарати, скажімо гіпофосфатів, показують, що таке… Та навіть якщо воно подіє лише в півтора раза — і то добре!

— І то добре, — погодився я.

— Візьмімо для прикладу якого-небудь державного діяча. У нього сила-силенна обов’язків, термінових справ, і йому просто бракує часу…

— Нехай напоїть цим зіллям свого секретаря! — вкинув я.

— І матиме подвійний виграш у часі. Або ось ви. Приміром, вам треба завершити книжку…

— Я щоразу проклинаю той день, коли її почав! — вигукнув я.

— Чи взяти лікаря. Він заклопотаний аж-аж-аж, а треба сісти і обміркувати діагноз. Або адвокат… Або готується студент до екзаменів…

— Та всі ці люди мали б платити по гінеї за кожну краплину вашого препарату! — вигукнув я. — Якщо не дорожче!

— Або, скажімо, дуель, — вів далі Гібберн, — коли все залежить від того, хто перший натисне на гачок…

— Чи фехтування, — підхопив я.

— Ось бачите, — мовив Гібберн, — якщо мені пощастить і я зроблю цей засіб універсальним, то він не завдаватиме ніякої шкоди. Хіба що трішечки наближатиме вас до старості. Зате ж ви й житимете вдвічі активніше, ніж решта людей.

— Я ось тільки думаю, — розмірковував я вголос, — чи це чесно буде на дуелі?

— А це вже нехай вирішують секунданти, — відповів Гібберн.

Я знов повернувся до того, з чого ми почали розмову.

— І ви справді певні, що такий препарат можна винайти?

— Цілком певен, — сказав Гібберн, виглянувши у вікно, за яким у цю хвилину щось із гуркотом пронеслося. — Так само, як автомобіль. Власне… — Він замовк і, багатозначно усміхаючись, постукав зеленою пляшечкою по столу. — Таку сполуку я вже знаю… Дещо я вже зробив…

З тієї нервової посмішки, з якою Гібберн промовив ці слова, я зрозумів усю важливість його відкриття. Про свої досліди він звичайно заводив розмову вже тоді, коли вони завершувалися.

— А може… може… Я не здивуюсь, якщо препарат діятиме навіть удвічі активніше.

— Це буде просто грандіозно! — сказав я не дуже впевнено.

— Це буде, гадаю, просто геніально!

Та, здається мені, тоді Гібберн і сам не усвідомлював іще всієї грандіозності свого відкриття.

Пригадую, ми частенько поверталися до цієї розмови, і щоразу Гібберн говорив про “Новий прискорювач” — так він назвав свій препарат — дедалі впевненіше. Іноді він починав бідкатися, чи не викличе “Новий прискорювач” якихось непередбачених фізіологічних наслідків, і тоді трохи похмурнів, а то раптом з неприхованою корисливістю заходжувався довго й схвильовано обговорювати зі мною комерційний бік справи.

— Це — прекрасна штука! — казав Гібберн. — Велике відкриття! Я знаю, що даю світові багато, і, гадаю, маю право розраховувати на добру винагороду. Наука наукою, але мені, думаю, повинні передати монополію на мій препарат хоча б на років десять. Зрештою, чому все найкраще в житті має діставатися якимсь дрібним торговцям?!

Мій інтерес до Гіббернового відкриття не згасав. Я завжди відзначався певною схильністю до метафізики, мене захоплювали загадки часу й простору, і тепер я починав вірити, що Гібберн готує нам не більше й не менше, ніж абсолютне прискорення життя. Припустімо, людина приймає цей препарат регулярно: життя її буде вкрай насичене, але в одинадцять років вона вже досягне зрілості, у двадцять п’ять стане літньою, а в тридцять постаріє. Виходить, міркував я, Гібберн просто робитиме зі своїми пацієнтами те, що природа робить з євреями та жителями Сходу: адже в тринадцять-дев’ятнадцять років вони стають уже дорослими людьми, до п’ятдесяти старіють, а думають і працюють звичайно швидше, ніж ми.

Мене завжди вражало те чудо, на яке здатні ліки. Вони можуть позбавити людину здорового глузду, можуть і заспокоїти; можуть додати їй неймовірної сили й бадьорості чи обернути її в тупу колоду, розпалити одні пристрасті й погасити інші. І ось тепер до арсеналу пляшечок, що їх повсякчас мають до своїх послуг лікарі, додається ще одне чудо!

Але Гібберн такими розмірковуваннями голови собі не сушив — він був заклопотаний технічним боком свого винаходу.

І ось сьомого чи восьмого серпня — час збігав швидко — Гібберн повідомив мені, що вже поставив дослід дистиляції, який має вирішити, що його жде — успіх чи невдача. А десятого числа роботи були завершені, і “Новий прискорювач” став реальною дійсністю. Я саме йшов по Сендгейт-хілл до Фолкстона — здається, в перукарню — і раптом зустрічаю Гібберна. Він поспішав до мене, щоб поділитися своєю радістю. Як зараз бачу: обличчя розпашіле, очі блищать, і я навіть помітив, що хода в нього була якась на диво стрімка.

— Є! — крикнув він і, схопивши мене за руку, заговорив швидко-швидко. — Все, готово! Ходімо до мене, самі побачите!

— Справді?

— Справді! — вигукнув він. — Просто неймовірно! Ходімте ж, самі побачите!

— І прискорює… вдвічі?

— Більше, багато більше! Мені аж страшно. Та ходімо ж, подивитесь! Самі спробуєте! На собі спробуєте! Такого чуда світ іще не бачив!

Тримаючи мою руку й не перестаючи розповідати, він потяг мене дорогою вгору так стрімко, що мені довелося за ним аж бігти. Назустріч їхав омнібус, і всі, хто в ньому сидів, мов на команду, повернули в наш бік голови й повитріщалися на нас, як уміють витріщатися тільки пасажири таких екіпажів. А стояв один із тих ясних спекотних днів, на які таке багате літо у Фолкстоні, коли всі барви здаються неймовірно яскравими, всі обриси — неймовірно чіткими. Повівав, звичайно, і вітрець, але ж хіба такий легенький вітрець міг мене в ту хвилину освіжити?! Я почав благати пощади.

— Невже я так біжу? — здивувався Гібберн і перейшов на швидку ходу.

— Ви, мабуть, уже спробували своє зілля, — промовив я, задихавшись.

— Ні, — відповів він. — Тільки випив із колби трохи води. Один ковточок…