Джек Лондон - Мартін Іден

Здавалося, вони змагались уже цілу вічність, і Масна Пика слабнув на очах, аж раптом серед зливи ударів почувся хрускіт, і у Мартіна права рука безвладно повисла. Зламалася кістка. Усі це чули й зрозуміли, що сталося. Зрозумів і Масна Пика. Як тигр, кинувся він на супротивника, сиплячи удар за ударом. Прибічники Мартінові метнулися припинити бійку. Приголомшений ударами, Мартін, однак, відігнав їх брутальною лайкою, хоч сам аж стогнав від безпорадності й розпуки.

Він бив тільки лівою рукою, бив уперто, напівсвідомо, і немов десь дуже здалека чув шепіт вражених глядачів. Потім хтось промовив тремтячим голосом: «Це вже не бійка, хлопці, а вбивство. Треба їх спинити».

Але, Мартінові на радість, ніхто їх не спиняв. Знесилений, він усе бив однією рукою, ударяючи в щось криваве, що було вже не обличчям, а самим жахом — дригке, відразливе, безформне, воно увесь час коливалося перед його помутнілим зором і ніяк не хотіло зникати. А він бив і бив, дедалі слабше й повільніше, втрачаючи останні краплі життєвої енергії, бив, здавалося, цілі віки, поки, немов крізь імлу, побачив, що ота безформна маса поволі сунеться додолу на голі дошки мосту. Тоді він став над нею, похитуючись на нетвердих ногах, хапаючись за повітря, немов шукав у ньому опори, і промовив якимсь чужим, незнайомим голосом:

— Ще хочеш? Кажи! Ще хочеш?

Він усе питав і питав — вимагав, просив, погрожував, — чи той таки хоче ще, і раптом відчув, як його оточили товариші і, поплескуючи по плечу, силкувалися натягти на нього куртку. І тут оповив його морок і забуття.

На столі цокав будильник. Але Мартін Іден усе ще сидів, затуливши руками лице, і не чув його. Він нічого не чув. І ні про що не думав. Він так яскраво відтворив минуле, що направду знепритомнів, як тоді на мосту Восьмої вулиці. Кілька хвилин його огортала темрява й порожнеча. Потім він схопився, немов ожив з мертвих, — очі йому пломеніли, піт заливав лице — і крикнув:

— Я таки переміг тебе, Масна Пико! Чекав на те одинадцять років, але таки переміг!

У нього вгиналися коліна, паморочилося в голові, і, похитнувшись, він сів на край ліжка. Він усе ще був під владою минулого. Здивовано й стривожено озирався по кімнаті, не розуміючи, де він, аж ось побачив у кутку купу рукописів. Тоді колеса пам'яті промчали його через чотири роки, і він згадав про своє теперішнє життя, про книжки, які читав, і про світ, котрий вони йому відкрили, згадав про свої горді мрії та сподівання, про своє кохання до блідої дівчини — чутливої, чистої, неземної істоти, яка вмерла б від жаху, коли б хоч на хвильку побачила те, що він тільки-но пережив, отой життєвий бруд, звідки він вибрався.

Мартін підвівся і глянув на себе в дзеркало.

— Ти вибрався з багна, Мартіне Ідене, — врочисто мовив. — І тепер протираєш очі перед яскравим світлом, плечима торкаєшся зір, живеш повним життям і виборюєш найцінніший спадок, що тільки є у світі.

Він пильніше глянув на себе і розсміявся.

— Трохи істерики й мелодрами? — запитав. — А втім, дарма. Ти подолав колись Масну Пику, подолаєш і редакторів, хоча б на це пішло двічі по одинадцять років. Зупинятись тобі не можна. Мусиш іти вперед. Ця боротьба — до кінця, ти знаєш.

РОЗДІЛ XVI

Деренчання будильника розбудило Мартіна так раптово, що, якби це був хто інший, не такий здоровий, йому б, запевно, розболілася голова. Хоч він спав міцно, але прокинувся вмить, наче кіт, і притім бадьорий, радіючи, що п'ять годин забуття вже минули. Він ненавидів сон. Так багато треба було зробити, так багато пережити! Мартін шкодував за кожною миттю життя, яку відбирав у нього сон, і не змовк іще будильник, як він уже встромив голову в миску з водою, здригаючись від її кусючої свіжості.

Але він почав день не за звичайною програмою. Його не чекало незакінчене оповідання, не просилось на папір нове. Напередодні він працював допізна, і оце тепер уже треба було йти снідати. Він спробував прочитати розділ з Фіске [7], але не зміг зосередитись і закрив книжку. Сьогодні починався новий бій, і писання на деякий час треба було відкласти. Його огорнув смуток, немов він покидав рідний дім і сім'ю. Мартін глянув на рукописи в кутку кімнати. Так, він покидав їх, своїх бідних, знеславлених дітей, яким ніде немає притулку. Він почав гортати їх, читати окремі уривки, улюблені місця. «Казан» він ушанував навіть читанням уголос, так само й «Пригоду», «Радість» — останній його твір, тільки вчора закінчений і покладений у куток, бо не було грошей на марки, — здобув найвищу його похвалу.

— Нічого не розумію, — пробурмотів він. — Чи, може, редактори нічого не розуміють? Тут, здається, все гаразд. Вони щомісяця друкують куди гірші твори. Та, власне, все, що вони друкують, гірше, — ну, майже все.

Після сніданку він поклав друкарську машинку у футляр і заніс її в Окленд.

— Я винен вам за місяць, — сказав він агентові в прокатному пункті. — Але передайте завідувачеві, що я стаю на роботу і через місяць сплачу борг.

Поромом він переїхав до Сан-Франціско і подався до посередницького бюро по найму.

— Згоден на всяку роботу, хоч би й чорну, — звернувся до службовця. Тут увійшов чоловік, одягнений дещо претензійно, як ото декотрі робітники, що полюбляють «шик». Службовець заперечливо похитав головою.

— Невже нікого нема? — запитав прибулець. — Але мені до зарізу треба сьогодні когось знайти.

Незнайомець глянув на Мартіна, а Мартін, подивившись в свою чергу на його досить гарне, одутле, безбарвне лице, одразу догадався, що той усю ніч прогуляв.

— Шукаєте роботи? — спитав незнайомець. — А що вмієте робити?

— Усяку чорну роботу, знаю морську справу, пишу на машинці, тільки не стенографую; можу їздити верхи, одним словом, беруся за все, — відповів Мартін.

Незнайомець кивнув.

— Це мені подобається. Мене звуть Доусон, Джо Доусон, і я шукаю собі помічника в пральню.

— Це не для мене, —Мартін посміхнувся, уявивши, як він прасує тонесеньку жіночу білизну. Але Джо Доусон йому сподобався, і він додав: — Я тільки просту білизну вмію