Лариса Володимирівна Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

шльондр?» Вiн котиться з реготу. «Шльондри там будуть! Як то - форум без шльондр? Обiцяю». Вiн знову регоче. «На Шацькi?» Запитую я. I думаю, чому не можна людинi видалити регiт. Я б йому залюбки видалив. Усi метастази реготу. «Так, на Шацькi». Раптом вiн заспокоюється, погляд його блукає, шукає цигарки. Я кидаю свої. «Мерсi». «Слухай, Марате, а туди хiба не прямує Галинський?» Вiн бухикає i знову заходиться в реготi. Цигарка падає на обтертий зелений килимок, я тупцююся по нiй. Менi здається, що килимок - поле для гольфу, а Маратова цигарка - уламок метеориту. На полi панiка. Але я їх урятував. Вдячнiсть мiсцевих хiрургiв безмежна.

«Галинський туди їде, але вiн туди не їде. Розумiєш, яка справа?» Галинський вчився з Дiркою, вони старi приятелi.

Може, вони теж мали тих самих жiнок. Я потискаю плечима. Хто зна? «У Галинського, як тобi вiдомо, є панi Галинська. Ця жiнка продукує шаленi ревнощi, якщо хочеш знати мою думку». Я не хочу, але вже знаю. «А ще в Галинського є любаска. Ну? Второпав?» «На Шацьких?» Питаю я. «Та нi». Вiн знову шукає цигарку. «Тутешня вона. Хоче, щоб вiн проводив з нею ночi. Молоденька, гаряченька. Спiльнi вечерi, спiльнi снiданки, те, се. Повна дупа романтизму. А як цьому зарадити? На чергуваннях вiн працює, втiм, знаєш, я так думаю - вигадує щось, щоб її того, розумiєш? Але їй цього замало». Ще б пак. «Тому вiдрядження - це його останнiй шанс. Три доби Галинська буде думати, що чоловiк убиває себе заради кар'єри на форумi, а Галинський буде пiпчитися зi своєю малою. I всiм добре». «А я до чого?» «Тепер про тебе. Я все це тобi пояснював, щоб мiж нами не було нiяких недомовок. А хто буде пiпчитися там? На форумi. Хто? Знаєш, а менi важливо, щоб мої лiкарi були активнi в побудовi професiйної спiлки. Це, старий, менi великий плюс». «Хрестик». Кажу я. Вiн знову регоче. В мене починає поболювати голова.

«То ти їдеш?» Тепер уже вiн порпається в папiрцях. «Хрещу». Я кажу. «Що?» Перепитує вiн, пiрнаючи в паперовi хвилi на своєму столi. «Я кажу, що я тебе хрещу. Тобто ставлю тобi хрестика». Вiн знову регоче. Мабуть, я дуже дотепний. «Дякую, старий. Це тобi зарахується». «На небесах?» Я запитую. Вiн не регоче. Посмiхається. «Ти останнiм часом наче змарнiлий». Вiн стукає стосом паперiв. Програма форуму, теми лекцiй, бланки вiдрядження, добовi в конвертi. Глухий стукiт. Заминається краєчок запрошення. «Останнiм часом я дуже погано сплю». Бовкаю я. Вiн дивує мене проявом людяностi. Взагалi-то я добре знаю, що не слiд казати лiкарям, навiть таким, як Дiрка, щось таке, що вони можуть витрактувати як симптоми. А це - майже все. Тому спостерiгаю, як Дiрка залишає папери, клацає ручкою i хутко пише на квадратнiй жовтiй «склеротичцi». Я знаю, що там. Заспокiйливе. Порада сходити i зробити кардiограму. Здати аналiзи. Завiтати до уролога. Вiтамiн С. «Ще додай трохи кальцiю. Решта - пiсля аналiзiв». Каже Дiрка. «Скажи їм щось про формування кiсток. Думаю, так. Саме формування». «А решта - пiсля аналiзiв». Додаю я. Вiн починає реготати. Я зникаю за дверима його кабiнету, якi нагадують менi величезний, накладений на велетенську прямокутну ногу гiпс.

Я п'ю м'ятний чай i продивляюся папери. Секцiї, робочi групи, фокус-групи, пленарнi засiдання. Все, як у дорослих. Крутить ноги. Або через утому, або на змiну погоди. Моє манке лiжко притягує мене. Скiльки минуло часу? Бо це вона. Я нагадую собi казкового сина, якого батько ставлять охороняти сад вiд потвор. Їх немає, доля дарує синовi заспокiйливий сон, та тiльки-но вiн припиняє вiдчувати свої м'язи, як тут i чудовисько. «Гррррхаааа». Стерво. Що вирує хвилями. Вже майже тиждень я не можу виспатися через неї. Я навiть п'ю це кляте заспокiйливе та м'ятний чай, який ненавиджу з юнацтва, але щоразу о пiв на шосту (точно!) хтось дзьбом менi по мiзках. Клац. I я прокидаюся. Рiвно о пiв на шосту. Наче розвiдник. Але ж короткий сон i вмiння прокидатися вчасно - ознаки професiоналiзму саме розвiдника. Цьому вчили нас геройськi кiнострiчки. Я - людина мирної професiї, я заслуговую на свiй нормальний, спокiйний ранковий сон, хай їй грець! Довелося пiдкотитися до вiкна. Вона! А що вона робить? Посмiхається? До мене? Нi. Нi! Але ж так. До мене. Зовсiм здурiла. Скажена баба. Вiдколи вона помiтила мене? Цiлком можливо, що й не сьогоднi. Я мiг необережно, рвучко смикнути фiранкою чи гучно переставити горщик iз квiткою. Чи тицьнутися в скло лобом. Пташеня ранкове запримiтило мене i вiдтепер точно буде знущатися далi. Знаю я таких. Особливе задоволення дошкуляти ближньому своєму. Так, наволоч? «Мене просто так не вiзьмеш». Уголос кажу я. «На мене чекає форум порятунку. З'їла, коза драна?»

Шацькi озера - це щось неймовiрне. Це вони вiддзеркалюються в повiтрi, тому повiтря, небо насиченi такими блакитними кольорами, що починаєш заздрити Боговi. Вiн це змiг зробити! Бо все це справдi диво. Другу добу поспiль я сплю. Тому що мiй виступ, яким я похрещу Дiрку, призначено на третiй день. Це мене тiшить, бо на третiй день, як каже менi мiй досвiд, нiхто й нiчого вже не здатний адекватно сприймати. А приготувався я погано. Абияк. Наче в iнститутi. В мене є пiдручник i фаховий журнал, якi я креативно покреслив. Може, вирiзати потрiбнi тексти ножицями та склеїти? Буде схоже на старовинний сувiй. Ще в мене є досвiд. Досвiду менi бракувало пiд час складання iспитiв та залiкiв. Але зараз вiн у мене є. Тому менi буде простiше, одначе все одно я буду верзти казна-що. Другу добу поспiль я прокидаюсь о пiв на шосту. Це - схибленiсть. Коза драна з'їла мiй спокiй. Смачного, стерво.

Вже майже одинадцята. Пiсля мого опiвшостення ще годину я намагався заснути, i менi це вдалося. Тому зараз я почуваюся меленим збiжжям, що розсипане на заснiженiй полонинi. Мiй виступ о третiй годинi, а зараз непогано було б попоїсти. «А як там Галинський? Добряче йому пiпчиться?» Раптом думаю я. Стукiт у дверi перебиває мої думки. Я вiдчиняю, схожий на римського iмператора. Якщо взути iмператора в гумовi капцi. Довге пряме волосся. Сiрi очi. Прямий нiс. Пряма спiдниця, прямi ноги середньої довжини. Панчохи. Тонкi. Тiлесного кольору, п'ятнадцять ден. Туфлi на прямих пiдборах середньої висоти. Надзвичайно прямий погляд. Надзвичайно крутi стегна. Це - Марина. Вчора ввечерi ми разом, у компанiї ще двох делегатiв форуму, грали в преферанс. «Ти забув».