Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

американських рабовласників, — це ганебно й негідно вас, людей радянських, і притому майже дорослих…

Осідлавши свого улюбленого коника — красномовство, — Вікмиксор ще довго говорив на цю тему. Він казав про те, що треба бути справедливим, що за спиною у Пантелєєва — темне минуле, що він — зіпсований вулицею хлопець, адже в свої чотирнадцять років він встиг посидіти і в тюрмах, і у виправних колоніях. Цей хлопчак довго перебував у поганому товаристві, серед злодіїв та бандитів, і все це треба взяти до уваги, так би мовити, при винесенні вироку. А крім того, може, він ще й голодний був, коли пішов на такий низький, негідний вчинок. Словом, треба підходити до людини поблажливо, не можна кидати в людину каменем, не розібравшись у всіх мотивах її злочину, треба виховувати в собі витримку й чуйність…

Вікмиксор говорив довго, але шкідці вже не слухали його. Не встигли повечеряти, як у четвертому відділенні зібралися старшокласники.

Хлопці були явно схвильовані і навіть спантеличені.

— Нічого собі — черниця в штанях! — вигукнув Циган, тільки-но переступивши поріг класу.

— М-гу, — багатозначно мугикнув Янкель.

— Що ж це таке, братки? — сказав Купець. — Не накотив, значить?

— Не накотив — факт! — підтакнув Горобець.

— Ну, правда, це ще не факт, а гіпотеза, — поважно мовив Японець. — Хотілося б знати, чого в цій ситуації Вікмиксор вигороджує його?!

— Зажди, Япончик, помовч, — серйозно сказав Янкель. — Кому-кому, а тобі в цій ситуації треба було б заткнутися.

Японець почервонів, пробурмотів щось уїдливе, але все-таки замовк.

Перед сном кілька чоловік пробралися до ізолятора. Крізь замкову щілину сочилося тьмяне жовтувате світло слабенької лампочки.

— Пантелей, ти не сниш? — тихо спитав Янкель.

За дверима зарипіло залізне ліжко, але відповіді не було.

— Пантелєєв! Льонька! — в щілину сказав Циган. — Ти… того… не сердься. Чуєш? Ти, розумієш, вибач нас. Помилка, розумієш, вийшла.

— Гаразд… котіться к чогту, — почувся з-за дверей глухий, похмурий голос. — Не заважайте спати людині.

— Пантелей, ти їсти не хочеш? — спитав Окраєць.

— Не хочу, — відрізав той самий голос.

Хлопці потупцялись і пішли.

Але пізніше вони все-таки зібралися між собою і принесли гордому в'язневі кілька скибок хліба й грудочку цукру. Оскільки за дверима цього разу панувала непробудна мовчанка, вони просунули свою скромну передачу в щілину під дверима. Але й після цього залізне ліжко не скрипнуло.

♦

Балакучим Льонька ніколи не був. Йому треба було дужо близько подружитися з людиною, щоб у нього розв'язався язик. А тут, у Шкіді, він і не збирався ні з ким дружити. Він жив якимось безтурботним життям, думаючи тільки про те, як і коли він звідси вшиється.

Правда, коли він прийшов у Шкіду, йому здалося, що ця школа не схожа на всі інші дитбудинки та колонії, де йому довелося доти побувати. Вихованці тут були більш начитані. А головне — тут по-доброму зустрічали новачків, ніхто їх не бив і не переслідував. А Льонька, навчений гірким досвідом, уже приготувався дати гідну відсіч кожному, хто до нього полізе.

Поки що до нього ніхто не ліз. Навпаки, на нього ніби перестали навіть звертати увагу, доки не трапився отой випадок із Совою, який примусив говорити про Пантелєєва всю школу і зробив його на якийсь час помітнішого постаттю в Шкідській республіці.

Льонька попав у Шкіду не з інституту благородних дівиць. Він уже давно не червонів при слові «крадіжка». Якби йшлося про щось інше, якби хлопці задумали обікрасти комору або пішли на якесь інше, серйозніше діло, може, він з почуття товариськості і приєднався б до них. Та коли він побачив, що хлопці напали на сліпу, стару жінку, йому стало противно. Такі речі й раніше викликали у нього почуття огиди. Йому, наприклад, було гидко залізти в чужу кишеню. Тому на кишенькових злодіїв він завжди дивився спогорда і зневажливо, вважаючи, певно, що вкрасти чемодан чи обікрасти на базарі ларьок — вчинок благородніший і вищий, аніж кишенькова кража.

Коли хлопці напали на Льоньку й почали його бити, він не дуже здивувався. Він добре знав, що таке приютські звичаї, і сам не раз брав участь у «темних». Він навіть не дуже опирався тим, хто його бив, тільки захищав як міг обличчя й інші найвразливіші місця. Та коли до класу прийшов Вікмиксор і, замість того, щоб заступитися за Льоньку, грізно заревів на нього, Льонька чомусь розізлився. А проте він покірно пішов за Вікмиксором у його кабінет.

Вікмиксор зачинив двері й обернувся до новенького, який усе ще шморгав носом і витирав рукавом скривавлене обличчя. Вікмиксор, як завзятий Шерлок Холмс, вирішив одразу приголомшити вихованця.

— За що тебе били товариші? — спитав він, втупившись очима в обличчя Льоньки.

Льонька не відповів.

— Чого ти мовчиш? Здається, я тебе питаю: за що тебе били в класі?

Вікмиксор що пильніше подивився новенькому в очі:

— За коржики, так?

— Так, — буркнув Льонька.

Обличчя Вікмиксора налилося кров'ю. Можна було сподіватися, що зараз він закричить, затупає ногами. Але він по закричав, а спокійно й чітко, без ніякого виразу, немов диктуючи, сказав:

— Мерзотник! Виродок! Дегенерат!

— Ви чого лаєтеся? — спалахнув Льонька. — Яке ви маєте право?!

І тоді Вікмиксор схопився й заревів на всю школу:

— Що-о-о?! Як ти сказав? Яке я маю право?! Скотина! Шельма!

— Сам шельма, — встиг пробелькотіти Льонька.

Вікмиксор задихнувся, схопив новачка за комір і потягнув до дверей.

Усе інше відбулося вже на очах приголомшених шкідців.

♦

Льонька вже третю добу сидів в ізоляторі і не знав, що його доля занепокоїла всю школу.

У четвертому відділенні з ранку до ночі точилися нескінченні дебати.

— Все-таки, хлопці, це хамство, — кип'ятився Янкель. — Людина взяла на себе вину, страждає невідомо за що, а ми…

— Що ж ти, цікаво, пропонуєш? — ущипливо посміхнувся Японець.

— Що я пропоную? Ми повинні всім класом піти до Вікмиксора і сказати йому, що Пантелєєв не винен, а винні ми.

— Еге ж! Нема дурних! Іди сам, коли хочеш.

— Ну й що? А ти що думаєш? І піду…

— Ну й іди. Скатеркою дорога.

— Піду й скажу, хто почав усе це діло. І хто нацькував хлопців на Льоньку.

— Ах, он як? Лягавити збираєшся?

— Тихо, хлопці! — пробасив Купець. — Ось що я вам скажу. Усім класом іти — це, звісно, безглуздя. Якщо всі підемо — значить, усі й схопимо по п'ятому розряду…

— Жеребок треба кинути, — пропищав Мамочка.

— Може, оракула запросити? — захихикав Японець.

— Ні, хлопці, — сказав Купець. — Оракула запрошувати не треба. І жеребок теж не треба кидати. Я думаю ось що… Я думаю