Андрій Кузьменко - Я, «Побєда» і Берлін

він зняв окуляри, і стало легше. Купа діоптрій напружувала мозок, і він попросив позбавити його від цього некомфортного додатку. У повітрі стояв запах реактивів. Когось повезли на каталці, відразу перед ним, він наздогнав пару санітарів і спробував роздивитися через плече заднього форми тіла, яке вони транспортували. Зріст завеликий. Це був явно мужик. Він стишив хід і відстав од них на декілька метрів, щоб прослідкувати, куди вони його відвезуть. Санітари викликали вантажний ліфт і поїхали кудись униз. Совкові світодіоди працювали далеко не всі, і Віталік не зміг вияснити — куди вони зникли. Час минав, а його походи по лікарні не давали результатів. І він вирішив йти ва-банк. Він підійшов до столика, за яким сиділа медсестра, чи як вона там називалася, і сказав, протягуючи картку, на якій було прізвище мера міста:

— Добрий день! Мене цікавить, де зараз перебуває Аліса… не пам'ятаю прізвища, вона попала сюди десять днів тому. В мене є справа до неї. Підкажіть.

— Зараз. Зараз. Ви впевнені, що десять днів тому? — без тіні підозри запитала сестра.

— Десь близько цього.

Вона поклацала на клавіатурі одним пальцем з величезним, як у варана, накладним нігтем і сказала:

— Вона після операції. Зараз у боксі «А2» в правому крилі. Ви знаєте, як туди пройти?

— Я би вас просив підказати.

Вона взяла аркуш і накреслила схему, як потрапити до боксу «А2». Він подякував і на підкошених ногах поплівся уздовж лабіринту коридорів. ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ — пульсувало в голові. Що ті суки з нею зробили?

Тільки він сховався за рогом, медсестра підняла трубку телефону і, натиснувши якусь комбінацію з двох кнопок, дочекалася відповіді і сказала: «А2».

Віталік продовжував йти по схемі, залишилося ще пару поворотів, і він був на місці.

Олег Сергійович приїхав додому і зайшов у квартиру. Смішно, але першим ділом він пішов до туалету. Розщепнув розпорок і витягнув свого птаха. Разом з птахом він тримав у руках ланцюжок від картки.

— От йопті! Так і знав, не міг посцяти біля роботи.

Він закінчив справу, зробив «потрясающе» над унітазом і підійшов до телефону. Набрав чотири одиниці і сказав:

— Оператор? Це Кринчук. Відміна. Картка на місці. Код 23799163. Атбой.

Він закурив свою пахнючку, засміявся і, не провіряючи сейф, поїхав на роботу. Дорогою він розказав шоферу цю смішну, на його думку, історію, вони обоє заржали і рвонули з місця.

У Віталіка залишалося хвилин п'ятнадцять до ймовірної тривоги. Він не знав, як усе відбувалося насправді, і тому руки і срака були мокрі від липкого, холодного поту. Він підійшов до останніх дверей з надписом «А2» і притиснув картку до стіни. Двері клацнули.

— Як в кіно, бля, на', — сказав він собі під ніс і протиснувся вперед.

На дорозі стояв санітар, схожий на Кінг-Конга. Запитав його відразу:

— Кринчук? — Віталік махнув головою. — Йдіть за мною.

Вони пройшли три палати і перед четвертою зупинилися.

— Ви бачили її перед тим?

— Кого — її? — тупо подивився на санітара Віталік.

— Ну, не мене, понятно, її, канєшно!

— Так.

— Вона трохи помінялася. Заходьте.

Віталік зайшов у палату. Крім двох жіночок похилого віку, нікого в палаті не було. Одна з них спала, а друга, повернувшись обличчям до вікна, роздивлялася гілки дерева, які показували їй якісь знаки. Він хотів було вийти, але вирішив перевірити все. Тим більше, санітар казав, що вона помінялася.

— Алісо! — він тихенько покликав просто в повітря, сподіваючись, що ніхто не обізветься.

— Ви до мене? — обізвалася та жіночка, котра нібито спала. Він придивився уважніше — то була Аліса, яка мала років 45. Риси обличчя майже збереглися, очі фактично залишилися ті самі, але шкіра була абсолютно інакша. Так, ніби на людину одягнули чиюсь чужу зморщену оболонку, а всередині вона продовжувала бути собою.

— Ти… ви… мене не пам'ятаєте?

— Хто ви, молодий чоловіче?

— Я Лєший, Віталік, ну… як вам пояснити?

— Вибачте, я щось не пригадую. Ми знайомі? — відчуженим поглядом вона провела по ньому і зісковзнула вбік на тумбочку, де лежало печиво.

У Віталіка на очі набігли сльози, він вибіг з кабінету, сів під стіну і заплакав.

Тієї ночі, коли Алісу винесли з квартири мера, її помістили в палату для передопераційних, тобто для піддослідних кроликів. Я вже розказував, що у Місті можна було зробити якусь вагому покупку, наприклад, у мерії — за рахунок свого життя. Приміром, купуючи квартиру і якусь мінімальну волю — тобі дозволялося жити майже як на свободі і платити спеціальними чеками у спецмагазинах, — ти згоджувався на операцію, під час якої твоя молодість переходила до когось іншого, а його старість, а разом з тим — хвороби і ПАМ'ЯТЬ — діставалися тобі. Це була унікальна операція, розроблена генієм генної інженерії Павлом Тупіліним. Його судили за клонування людини, і він потрапив туди, куди мріяв потрапити усе життя. Він трудився на благо Зла. На благо свого Бога-покровителя, який і тримав його живим на цьому світі. Одна недоробка була у цьому процесі — повна втрата своєї пам'яті і набування чужої, грубо кажучи — обмін інтелектів. Над цим ще треба було працювати. І відсутність матеріалу всередині Зони вимагала постачання нових людей з-поза її меж. Апарат виглядав так: двоє людей сідали спинами один до одного, так, щоб голови торкалися потиличною ділянкою. Обом їм до того, як помістити їх на апарат, робилися спинномозкові пункції, і вони були з'єднані величезною кількістю трубочок і дротів, по яких здійснювався обмін речовин. Складна біохімічна машина здійснювала синтез лікворів, які між тілами попадали в неї, і відбувалося омолодження одного організму і старіння другого. Люди не жили після того довго. Максимально вдалий випадок — коли хлопець вісімнадцяти років віддав тридцять літ життя і протягнув ще вісім місяців, яко п'ятдесятирічний мужчина. Його донор наділив його гепатитом, а сам дістав від хлопця у подарунок ваду серця і у віці омолодженого дев'ятнадцятирічного юнця помер ще на два місяці скоріше. Аліса була унікальним експонатом. Вона була здорова — і про це наразі знав тільки Тупілін. Він дуже зрадів, коли довідався, що трапилася помилка. Тепер можна буде справити деякі похибки, і результати будуть ближчими до ідеалу. Жінка, якій Аліса віддала все своє, чулася прекрасно. Вона виглядала супер у свої тепер уже двадцять два. Вирішила зайнятися тенісом і зняти собі тренера для вечірніх пригод. Аліса натомість заробила розсіяний склероз і цілу низку найрізноманітніших подарунків, з якими до нас у двері приходить старість. Біда операції була ще й у тому, що