Андрій Кузьменко - Я, «Побєда» і Берлін

оригінала, старий мав подзвонити оператору, котрий контролював абсолютно всі електронні пристрої міста, включно з генератором, який не підпускав жителів до залізничної станції. Вся схема електронної системи міста була розроблена мирним дядюлькою, який в Києві розробляв конструкції луна-парків, а сюди загримів замість шести років тюрми за те, що одна карусель була неправильно розрахована й обірвалася, поховавши десять дітей. Таких спеців було тут з тридцять. Контингент був обмежений, і всі проходили тестування на психологічну витривалість, але в кожного з них під шкіру була вшита ампула з ціаністим калієм, яка при спробі наблизитися до колючого дроту, який трьома рядами відділяв Зону від так званої волі, тріскала при допомозі спеціального вібромеханізму, розробленого тим самим добряком, і після того ти ходив живий ще аж 0,001 частку секунди. Продумано було майже все. Віталік почав обдумувати план, як він має при допомозі картки старого потрапити всередину і знайти Алісу. Йому перший раз у житті було так соромно, що він був готовий порізати собі вени. Вона прийшла його спасти, а він її здав. Нічого доброго за тих кілька днів не могло з нею трапитися. Нічого доброго. І якщо з нею сталося те, що він думав, то не має сенсу її рятувати. їй уже буде однаково. Але Лєший був настроєний добратися туди всередину, де ніхто з місцевих жодного разу не був, а якщо попадав, то пропадав назавжди. Його сліди закінчувалися вхідними воротами до «лікарні».

Лєший вже пару днів намагався не грубити старому і намагався повернути ті стосунки, які були між ними до інциденту в лікарні. Олег Сергійович нічого не підозрював, бо минуле Лєшого було переповнене досить жорстокими доказами того, що хлопець не мав приводів розпускати соплі від того, що дівчина, яка витягнула його з лап смерті, попала в штангу. Вони пили пивко вечорами і вели розмови на віддалені від містечкових справ теми. Згадували, як були колись на морі, і мріяли, як би попасти туди ще раз, не відсидівши попередньо у тюрмі. Потім мирно полягали спати. Коли батько дивився перший сон, Віталік пробрався до нього в кімнату й підійшов до ліжка. Нахилившись так, що було видно, як рухаються волоски в носі, малий акуратно розщепнув на батьковій шиї ланцюжок, на якому висів оригінал картки. Розщепив він його таким чином, щоби під час зав'язування галстука послабилася защіпка і картка злетіла під сорочкою, грубо кажучи, у труси. План відносний, але таке спрацьовує, коли дуже сподіваєшся на це. Наступного дня, коли мер вийшов з дому на роботу, Віталік витягнув із шкатулки у сейфі пластикову прохідну картку і вискочив услід за ним. У нього було рівно сорок хвилин, за які треба було пробратися всередину «лікарні» і пройти всі перешкоди, щоб довідатися правду. Лєший пробіг майже впритул за старим до рогу будинку, де той сів у машину. Він біг ще з хвилин десять, аж уперся в ворота «лікарні». Зліва від воріт був ідентифікатор карток, до якого її треба було притулити, щоб він упізнав її. Віталік не спішив. За його розрахунком старий мав під'їхати до мерії через хвилину-півтори, і ще за сорок-п'ятдесят секунд він мав помітити пропажу картки. За умови, що він подзвонить до оператора в цю саму мить (виключаючи можливість користування з цієї картки іншої особи). Тобто у нього було дві і півхвилини на те, щоб відмовитися або, навпаки, приступити до виконання плану «Б».

Старий вийшов з машини й підійшов до дверей мерії. Два поліціянти, колупаючись у носі, ліниво спостерігали за його ногами, які переступали по сходах. їхні зелені обличчя передавали цілковитий спокій відносно того, що відбувалося. Мер підійшов до дверей і звичним рухом шугонув рукою під плащ, намагаючись дістати картку.

Віталіку за його підрахунками залишалася хвилина. Цікаво, як зреагує старий. Варіантів — три. Ідеальний — перший. Мер, побачивши відсутність пропуску, дзвонить оператору, іде додому, сподіваючись знайти стару картку і забрати з сейфа нову. Проходить хвилин двадцять, поки він дістає нову картку, заходить у туалет і з трусів випадає стара картка. Він дзвонить в операторську відмінити надзвичайний стан і, не поспішаючи, їде до мерії. В такому разі — у Віталіка буде сорок хвилин, за які можна облазити повністю всю лікарню. Другий варіант дещо гірший — він повертається додому, картка з трусів не випадає, він бере нову і їде на роботу. В такому разі — двадцять п'ять-тридцять хвилин. І третій — найгірший. Ланцюжок не обривається. 0!!!! хвилин. Який з варіантів трапиться? І як чинити далі? Цікаво, чи захоплять його, коли він піднесе картку до ідентифікатора, а той не спрацює. Піт тонесенькими струмочками робив собі дорогу по спині і неприємно стікав аж туди вниз, між двох дольок. Лєший стиснув картку в руці і чекав, доки пройде та одна хвилина, яку він сам визначив. Коли стрілка тікнула останній раз по цифрі 12, він зробив крок уперед і підійшов до воріт. Одягнув окуляри, як у інженера з радянських фільмів. Витягнув картку і простягнув її до пластикової пластинки на стіні. Притулив і заплющив очі. Кольорові лампочки замиготіли і… нічого не сталося. У Лєшого підкосилися ноги, в цю ж мить відчинилися двері і з них вийшов охоронець, швидко підійшов до хлопця і простягнув руку. Віталік не звернув уваги, що колір обличчя був абсолютно мирний. Він подумав тікати, але ноги відмовлялися його нести.

— Дайте картку, — попросив охоронець і, взявши її в руки, зайшов до себе в будку, щось мовив напарнику, вийшов і простягнув її Віталіку: — Будь ласка, замок заїдає в воротах. Погода волога, знаєте, роса замикає контакти. Проходьте.

— Дякую, — промимрив Лєший і пройшов на територію лікарні через будку охоронців. Він знав, що персонал максимально рідко контактує між собою і охоронці не можуть пам'ятати всіх в обличчя, позаяк їх постійно міняють, щоб виключити якісь домовленості та афери між ними і працівниками. Віталік пройшов усередину. По ідеї ніхто не мав права чіплятися до нього, поки картка відкривала двері. Значить, усе пішло за планом, старий іде додому. Він мав ще добрих двадцять п'ять хвилин на спокійні дії, але треба було спішити все одно. Непрогнозованість ситуації страшила його найбільше. Він зайшов у будинок, приклав картку ще раз, у дверях клацнуло, і вони піддалися його руці. Білі акуратні коридори розходилися в різні боки. Він йшов абсолютно інтуїтивно, майже навмання. Зрідка дорогою траплялися люди. Всі були заклопотані своїми справами і не звертали на нього уваги. Почала боліти голова,