Роберт Льюїс Стівенсон - Катріона

— Я хочу врятувати іншого, — перекопував я, — і додержати свого слова. Хіба може бути що-небудь краще? Невже ви не пам'ятаєте святого писання, Енді? А ще тримаєте біблію в руках! «Яка користь людині з того, що вона придбає увесь світ?..»

— Що ж, — промовив Енді, — наміри ваші благородні. Але як мені бути? Я повинен так само додержати свого слова. А що ви мені пропонуєте? Продатись за гроші?

— Енді! Хіба я згадував про гроші?! — вигукнув я.

— Справа не в словах, голубе, — пояснив Енді, — тут важлива суть, яка полягає в тому, що коли я зроблю вам послугу (як ви того хочете), то втрачу місце. Тоді, зрозуміло, вам з почуття честі доведеться відшкодувати мої збитки і навіть більше. Хіба це не підкуп? До того ж хабар такий непевний. Якщо вас повісять, що тоді? Ні, ви пропонуєте неможливу річ. Залиште мене тут і не заважайте читати.

Пам'ятаю, що глибоко в душі я був задоволений таким результатом і до деякої міри вдячний містеру Престонгрейнджу за те, що він, хоч і в недозволений законом, примусовий спосіб, а все ж таки врятував мене од різних небезпек, спокус та ускладнень. Проте незабаром я знову згадав Джеймса, і хід моїх думок остаточно змінився.

Двадцять першого вересня, тобто того дня, коли мав відбутися суд, я був у такому пригніченому стані, якого, наскільки пам'ятаю, мені ще ніколи не доводилося переживати, хіба що на острові Іррайді. Майже весь час я пролежав нерухомо у якомусь напівзабутті на схилі гори; в голові роїлися тривожні думки. Іноді я й справді спав, але й тоді мені ввижався зал суду в Інверарі і підсудний, що жадібним поглядом марно шукав серед присутніх свого свідка. Стривожений, я раптом прокидався, в душі панувала темрява, боліло тіло. Здається, Енді стежив за мною, але мені було байдуже. Надто вже гірким був для мене хліб, з'їдений на острові, надмірно важкими здавалися тепер дні.

Вранці у п'ятницю, 22 вересня, прибув човен з провізією, і Енді передав мені пакет. Адреси на ньому не було, але він був запечатаний урядовою печаткою. Всередині я знайшов дві записки. В одній, написаній, очевидно, лівою рукою, я прочитав: «Містер Бальфор сам бачить, що втручатися надто пізно. За його поведінкою пильно стежать, і його нагородять за розважливість».

Безумовно, ці слова не скомпрометували б автора, коли б його навіть знайшли. Печатка, що мала правити за підпис, була на окремому чистому аркушику. Мої супротивники знали, що робили; довелося знести погрозу, яка ховалася у висловленій обіцянці. Проте друга записка виявилася справжньою несподіванкою. В ній жіночим почерком було написано:

«Повідомляю містера Бальфора, що ним цікавиться друг з сірими очима». Те, що така записка потрапила в конверт з урядовою печаткою, було настільки дивним і несподіваним, що деякий час я стояв наче очманілий. У спогадах спливли сірі очі Катріони. З радістю я подумав, що, напевне, вона і є другом, котрий цікавиться мною. Але хто автор записки, який мав змогу покласти її разом з листом Престонгрейнджа? Незрозумілим лишалося також, чого це раптом визнали за необхідне послати мені таке приємне, хоч і загадкове послання на Басе. Що ж до автора, то я не міг уявити нікого іншого, крім міс Грант. Вона, пам'ятаю, звернула увагу, що в Катріони сірі очі, і навіть називала дівчину «сіроокою». Міс Грант мала звичку звертатися до мене народною говіркою, ніби насміхаючись з моєї неотесаності. Крім того, вона жила в тому ж будинку, звідки надійшов пакет. Лишалося тільки з'ясувати, як взагалі Престонгрейндж міг допустити дочку до секретної справи і дозволив послати такого божевільного листа в одному конверті з своїм.

Проте і в цьому мене осяяв здогад. По-перше, у молодої леді було щось своєвільне, і батько, можливо, перебував під впливом дівчини більше, ніж я гадав. По-друге, варт пригадати тактику самого Престонгрейнджа. Його поведінка завжди супроводжувалась ласками, і навіть у скрутні хвилини він ніколи не скидав маски дружби. Прокурор не міг не зрозуміти, що ув'язнення розгнівало мене. Можливо, і планувалося, щоб це жартівливе, дружнє послання обеззброїло мене, послабило мій опір.

Правду кажучи, воно й справді мене обеззброїло, бо я раптом пройнявся ніжністю до вродливої міс Грант за виявлений нею інтерес до моїх справ. Нагадування про Катріону навіяло мені мирні, трохи боягузливі думки. Якщо прокурор чув про дівчину і про наше знайомство, якщо я догоджу йому «розважливістю», спеціально обумовленою в листі, то до чого все це може призвести? «Даремно розставили тенета на очах у птахів», — згадалася приказка. Виходить, птахи розумніші за людей! Мені здавалося, що я наскрізь бачу хитрощі Престонгрейнджа, і все-таки попався на них.

В ту мить, коли серце моє ладне було вискочити з грудей, а сірі очі Катріони світились переді мною, як дві яскраві зірочки, Енді раптом перервав мої роздуми.

— Бачу, ви одержали добрі новини, — промовив він.

Я помітив, що він допитливо дивиться на мене, але перед очима у мене вже стояв Джеймс Стюарт і суд в Інверарі. Думки мої раптом круто повернулися, як повертаються на завісах двері. «Суд, — подумав я, — іноді триває довше, ніж це передбачалося. Навіть коли я прибуду в Інверарі з запізненням, то все одно буде можливість зробити дещо в інтересах Джеймса, та й для підтримки своєї власної честі не вигадаєш нічого кращого». Миттю, без зайвих роздумів, я виробив план дії.

— Енді, — спитав я, — так це буде тільки завтра?

Він відповів, що нічого не змінено.

— А казали вам що-небудь відносно години? — допитувався я.

Енді відповів, що десь годині о другій дня.

— А про місце?

— Яке місце? — перепитав він.

— Місце, куди мене висадять, — пояснив я.

Енді визнав, що про місце нічого не було сказано.

— От і чудово, — зрадів я. — Вирішуватиму я. Вітер зараз дме зі сходу, а мій шлях лежить на захід. Лаштуйте свого човна, я плачу за нього, і будемо цілий день плисти вгору, а завтра о другій годині дня висадите мене в тому місці, куди ми встигнемо дістатись.

— Божевільний! — вигукнув Енді. — Ви все ж таки хочете потрапити в Інверарі?

— Вгадали, Енді, — признався я.

— О, вас так важко переконати! — похитав він головою і додав — Вчора я не міг дивитися на вас без жалю. Розумієте, до того часу я не знав добре, чого ви домагаєтеся.

Слова Енді були для мене тим, чим звичайно служить шпора для кульгавої коняки.

— Енді, — посмілішав я, — мій