Таня Малярчук - Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи

що я зараз думаю, вона вміла по-дитячому розважатись, і взагалі - вона вміла бути справжньою дитиною.

Майже до п’ятнадцяти років Наталка дарувала мамі власноручно зроблені листівки, шила їй плюшеві сердечка для голок і ліпила з тіста віночки й голубів. Я їй завжди допомагала. Дуже переймалася, щоб ліпка чи аплікація не зіпсувались. Перевіряла, чи нема у тексті привітання помилок. Навіть дуже часто була присутня при врученні подарунка. Я розцвітала від задоволення, спостерігаючи за награним захопленням Наталчиної мами. Моя мама, напевно, реагувала б так само. Але я про всяк випадок не перевіряла. Єдину подушечку для голок я подарувала мамі в дитсадку на свято восьмого березня, але її виготовила не я, а нянька. Решту двадцять аналогічних подушечок дістались іншим мамам. Я бачила, як нянька шила ці подушечки під час сонної години, бо тоді я, звично для себе, не спала, а сиділа за дверима кімнати для ігор - вивчала няньчине глибоке задоволення від непотрібної роботи. У няньки власних дітей не було. Тепер я думаю, що на таку професію підходять інфантильні жінки з педофілійними нахилами.

Я не дарувала мамі ніякої самодіяльності, бо знала, що воно нікому не потрібне. Шкода було тратити час - краще просидіти на підвіконні. Тому я була фальшивою дитиною, тобто дитиною, яка усвідомлює себе дитиною, яка знає, як це бути нею. Я дивилася на своє дитинство збоку, з точки зору себе дорослої, а ще гірше - з точки зору якоїсь іншої дорослої людини. Це, напевно, один з вікових варіантів відчуття марнотності, бо зараз я також дивлюся на себе збоку - з точки зору людини, яка вже померла.

Я шкодую, що в моєї мами немає матеріальних спогадів з мого дитинства. Я ніби обікрала її, обдурила, образила, позбавила якогось найприроднішого права. Прийде час, і мама засумнівається, що я колись у неї була. Мама нічого доброго не зможе згадати, їй доведеться гортати мої шкільні зошити зі старших класів або вишукувати в написаних мною сентиментальних побрехеньках щось зі справді прожитого, їй буде дуже важко. Я знаю, як важко пам’ятати людину, яка про тебе забула.

Люди повинні вночі спати. Особливо з третьої до шостої. Це такий час, коли просто небезпечно прокидатися. Хоча тепер, коли я вже прокинулась, думати про небезпеку запізно. Треба якось діяти: намагатись знову поринути в сон, де на мене вже з нетерпінням чекають. Просто якби так не болів живіт і якби взагалі так не боліло.

Ну але що ж? Доводиться йти на кухню робити чай, пробиваючись крізь власні повіки й архетипні привиджування. Кажуть, у цей час найлегше віддати чортові душу. Я йду спокійно, нічим не видаю свого занепокоєння; якби на порозі кухні стояло усміхнене чортеня, я, перед тим, як закричати, ввічливо привіталась би. Добре, що я не маю що йому віддавати.

Як правило, о цій годині я завжди сплю. І хоч, як правило, мені сняться різні дурниці, - все ж краще сон, ніж опівнічна реальність.

Тільки двічі досьогодні я прокидалася серед ночі. Встаючи з ліжка, я очі не відкривала, а якщо й відкривала, то вони однаково нічого не бачили.

Чомусь обидва рази мене тягнуло потанцювати.

Я пам’ятаю, що на підвіконні в моїй кімнаті ріс невеликий фалосоподібний кактус, який, до речі, там само росте донині. Рости для кактуса - невимовна насолода, тому він цю насолоду розтягує на кількасот років. Я розумію - йому просто більше нема чого робити. Завжди глибоко поважала свій кактус за терплячість і непоспішність, так, як серед тварин поважаю черепах.

Пам’ятаю, що я встала з дивана і подивилася на кактус, ніби навмисно для цього і встала, щоб тільки на нього подивитися. Мій погляд, напевно, був схожий на погляд упириці з фільму «Вій» якраз тоді, коли вона втретє піднімалася з труни й вишукуюче оглядала церкву.

Кактус був на місці, тобто на підвіконні. За тюлем, схожим на риболовецьку сітку.

Тоді я йшла на кухню брати табуретку, яка теж була на місці, тобто під столом, і це мене чомусь анітрохи не здивувало. Я принесла табуретку до своєї кімнати й поклала на неї кактус. Ситуація набувала загрозливих відтінків, бо кактус заплутався в риболовецькій мережі, і я ледве не зірвала сітку разом з карнизом. Я витягувала кактус з тюлю так, ніби пійману рибину.

Коли все було готово (кімната, посеред кімнати табуретка, на табуретці кактус, а навколо я), то аж тоді, здається, я знайшла душевне втихохмирення. Не пам’ятаю, чи танцювала навколо кактуса. Мені ще залишалося прожити рівно п’ятнадцять років, щоб почути рядок Еліота «обтанцюйте кактус колом, кактус колом, о пятій годині ранку». Але зрозуміло, що ритуал обтанцьовування має якийсь вищий і містичний сенс. Здається, я ще виходила погуляти на балкон, бо вже на зворотному шляху зустріла маму в нічній сорочці. Хоча залишалося прожити рівно п’ятнадцять років, щоб почати виходити на балкон покурити.

Другого разу з третьої до шостої я складала штучну новорічну ялинку. Нікого не було вдома. Я всадила на голову мамину норкову шапку і завбачливо перед тим відкрила півлітрову банку салату з капусти, щоб підкріпитись.

Три незнайомі дівчини ховалися в трьох моїх кімнатах, тому я не знала, де саме розкладати ялинку. Видно було, що дівчата не хотіли мені зла, але лякало й дратувало те, що вони ховаються. Одну з них звали Наталкою. В іншої було біляве, майже попелясте, волосся. Ми взаємно ховалися одні від одних: вони від мене, я від них. Я ховалася всюди, де тільки могла, навіть у кишенях джинсових штанів.

Коли ми з дівчатами от-от мали заховатися водному місці, тобто зустрітися - квартира не така вже й вибаглива щодо хованок, - мене охопила паніка і я вибігла в коридор погримати у двері сусідам. Тут дівчата мене й спіймали.

Ми вийшли надвір і довго рухалися дорогою вниз. Дівчата попереду, я - ззаду. За мною ніхто не наглядав, я могла втекти будь-якої хвилини, але з дівчатами було затишно і спокійно. Можливо, тому, що їх було аж троє.

На зворотному шляху я знову зустріла маму в нічній сорочці. Її розбудило рипіння балконних дверей.

О, що ніч сьогоднішня мені несе? Ще тільки пів на п’яту. На порозі кухні хтось неодмінно на мене чекає.

Фріда Калло, мексиканська художниця, відома також як коханка Троцького. Одна з її картин: на блакитному тлі (мабуть, небесному) дерев’яна перекладина; з правого боку на перекладині сидить Фріда у біло-зеленій сукні й тримає за руку