Ян Рудський - 95-16

Шель на якусь мить завагався, але теж подав американцеві руку і провів його до дверей. Хвилину прислухався і, впевнившись, що гість уже на вулиці, вийняв магнітофон з-під ліжка. Квапливо перекрутив стрічку, натиснув ґудзик, на якому стояло «ЗВУК». З гучномовця полинув тихий шум і тріск, схожий на рипіння пружин. Шель покрутив ручку підсилювача. Раптом на всю кімнату пролунав жіночий голос: «Добридень, пане прокуроре! Я принесла чай». Журналіст притишив звук. «Пані Гекль ділова жінка», — почув трохи змінений власний голос. Схилившись над магнітофоном, він не звернув уваги на шарудіння біля дверей. Коли в двері постукали, він підхопився і в першу мить не знав, що робити. Опам'ятавшись, хутенько натиснув клавіш «стоп», закрив кришку магнітофона і заквапився до дверей.

— Хто там? — голосно гукнув Шель.

— Це я.

Журналіст пізнав фрау Гекль.

— Одну хвилинку, я саме одягаюся.

Він штовхнув магнітофон під ліжко, швидко зняв піджак і, розв'язавши галстук, підійшов до дверей.

Хазяйка обвела кімнату неспокійним поглядом. Не помітивши нічого підозрілого, оглянула Шеля, що зав'язував краватку.

— Переодягався. Скоро їду.

— Ах, шкода, — зітхнула жінка. — Не знаю, чи знайду нового квартиранта. — Фрау Гекль прибрала чашки і, щось мимрячи, вийшла.

Шель знову вийняв магнітофон, прослухав стрічку до кінця і, задоволений виразним записом, почав збирати та упаковувати речі. Потім зняв тимчасові проводи, зробив усе, як було раніше, і вийшов з кімнати.

Сплативши по рахунку, попрощався з хазяйкою і рушив до магазину, в якому брав напрокат магнітофон.

— Уже? — привітав його задоволений продавець. — Це справді дуже швидко. Сподіваюся, магнітофон склав іспит?

— Відмінно, — заповнив Шель. — Проте у мене с ще одне прохання до вас. Я записав коротеньку розмову з мешканцями табору на Веберштрасе. Ці записи будуть потрібні для радіопередачі. Щоб надати відтінок автентичності, а також підкреслити послужливість вашої фірми, я прошу вас сказати в мікрофон кілька слів. Наприклад: моє прізвище таке й таке, працюю там і там. Дня 16 вересня я віддав напрокат Янові Шелю магнітофон, який одержав назад того ж самого дня.

Молодий чоловік охоче погодився.

— Це буде передано по радіо? — спитав він.

— Думаю, що буде.

— О, це чудова реклама для нашої фірми!

Настроївши апарат для запису, Шель сказав:

— Дуже прошу вас підтвердити одержання магнітофона, взятого напрокат у вашій фірмі.

Продавець двічі кашлянув і голосно мовив:

— Мене звуть Вернер Менцль. Працюю в електротехнічній фірмі «Гоерлігер» в Гроссвізені. Пан Ян Шель взяв у пас напрокат 16 вересня 1960 року близько десятої години тридцяти хвилин магнітофон з стрічкою і повернув його через дві години.

— Щиро дякую, — сказав Шель і вимкнув апарат. — І, нарешті, останнє: я хотів би купити ще одну стрічку і переписати на неї цю програму. Напевно, ви маєте для цього якусь кімнатку?

— Звичайно, у нас є майстерня. Зараз там немає нікого. Я дам вам другий магнітофон…

Через сорок хвилин Шель прибіг на перон і, захеканий, скочив до вагона саме в ту мить, коли начальник станції подавав сигнал одправлення.

Агент поліції Альфред Земмінгер, одягнений, як звичайно, в службовий синій костюм, стояв біля вікна у кімнаті чергового і дивився на поїзд, що відходив од станції.

— Нарешті! — промимрив він полегшено.

Шель поклав чемодан на полицю, потім відчинив вікно. Будинки містечка пробігали дедалі швидше, стукіт коліс змінився монотонним стаккато. Джонсон… Кароліна… Менке… Обличчя і прізвища відходили в минуле, ставали спогадами.

Вечір 18 вересня застав Шеля на прикордонній станції в ФРН. Паровоз під'їхав на бічну путь, щоб поповнити запас води. Залізничники простукували осі, перевіряли вентилі й зчеплення.

— Orangen! Zigaretten! Coca-Cola![40] — вигукував продавець, штовхаючи перед себе великий хромований візок.

Шель прокинувся і широко позіхнув. Повітря в купе було душне й прокурене. Він виглянув у вікно. «Гельмштадт», — прочитав назву станції.

— Боже мій! — зітхнула німкеня, що сиділа навпроти. — Як я хвилююсь! Ніколи ще не була на тому боці.

В розчинених дверях з'явилося два чиновники митниці.

— Добрий вечір! Пред'явіть, будь ласка, паспорти!

Перегортаючи документи Шеля, чиновник кинув погляд на фотографію й прізвище, потім уважно подивився на поляка; одвернувшись, прошепотів щось своєму товаришеві. Той зайшов до купе, докладно перевірив паспорт і за хвилину віддав його Шелю.

— Відкрийте чемодани! — звернувся чиновник до пасажирів.

Митники мимохідь оглянули багаж усіх пасажирів і дуже старанно обшукали чемодан журналіста. Не помітивши нічого підозрілого, вони вийшли з купе.

Коли проминув зазначений час від'їзду, а поїзд усе ще стояв на станції, Шель почав нервувати. Якась несподіванка могла зіпсувати старанно обдуманий план.

Смеркало, в поїзді ввімкнули освітлення. Нарешті після десятихвилинного запізнення до невгамовних вигуків продавця приєдналися голоси кондукторів:

— Зачиняйте двері! Від'їжджаємо!

Коли Гельмштадт лишився позаду, Шель відчув приємне полегшення. Він зручніше сів і почав згадувати… Після від'їзду з Гроссвізена провів день у Франкфурті-на-Майні, кілька годин у Бонні. Франкфурт зачарував його чудовими вітринами, пожвавленим вуличним рухом і веселою грою неонових вогнів. Пам'ятаючи про занедбаний репортаж, він намагався зібрати якнайбільше вражень.

В ніч напередодні від'їзду журналіст не заплющив очей. Він докладно описав події в Гроссвізені. Простими, стислими реченнями виклав причини, що схилили його до подорожі, візит на Ейхенштрасе, зустріч з Джонсоном, окремі інциденти з Менке, Грубером… Закінчив записку словами: «З огляду на обмежений час перебування в ФРН, а також зваживши на можливість неприхильного ставлення властей до справи Джонсон — Траубе, я вирішив продовжувати свою поїздку за планом і повернутись у визначений строк до Польщі. Якщо будуть потрібні глибші пояснення, я охоче вишлю їх поштою або на прохання властей ФРН і за згодою уряду Польської Народної Республіки знову приїду до ФРН».

Скориставшися з зупинки в Бруншвіку, Шель вислав копію записки на адресу комісара Візнера.

Після тривалої поїздки зупинки ставали дедалі частішими. Нарешті море будинків, лабіринти вулиць, Спандау — Берлін; поїзд в'їхав у величезний зал.

Шель провів ніч у маленькому готелі поблизу вокзалу. Рано-вранці він замовив на дев'яту годину дві телефонні розмови. Першу, з комісаром поліції в Гроссвізені, другу — з прокуратурою міста.

Час тягнувся нестерпно повільно. Запалюючи сигарету від сигарети, журналіст нервово ходив по маленькому вестибюлю, щохвилини поглядаючи на годинника. Рівно о дев'ятій телефоністка повідомила, що зв'язок налагоджено. Шель швидко ввійшов у кабіну. Після розмови з черговим поліцейським попросив покликати комісара.

— Алло! Хто говорить? — почув він голос Візнера.

— Ян Шель.

— Шель? Пане! Ця записка!.. Мені бракує слів. Це ж сенсація! Де ви? Звідки дзвоните?

— З Берліна.

— О! Не розумію, як це могло статися. Саме читаю про трюк із записом розмови…

— Ви одержали квитанцію з камери схову?

— Вона була