Володимир Костянтинович Пузій - Бісова душа, або Заклятий скарб

Гнат уже виходив із шатра. Не думай накладати на себе руки. Ти ж розумієш — того ж самого дня твої мати і сестра помруть. А може, з ними станеться щось гірше за смерть.

От тепер — іди.

Іди, Кисиме.

* * *

Поступово Гнат змінювався — з веселого, щирого парубка він перетворювався на похмурого, мовчазного наглядача, який жодній живій душі не міг відкрити своєї таємниці. Як сказав старий чаклун, він просто ніколи не насмілився б зізнатися комусь, що не наклав на себе руки там-таки, перед цим старим пекельником, а дозволив обплутати і залякати себе.

Було і ще одне — Ярчук ставився до Гната як заступник, ледь не за рідного сина вважав, і Голий мучився — чи то від вдячності за те, що характерник урятував його, чи то від ненависті, бо цим рятунком Андрій і поклав початок Гнатовим стражданням.

З кожним днем ненависті ставало дедалі більше, вдячність же забувалася.

А старий татарин із обличчям, схожим на розтоптаний коров’ячий кізяк, викликаючи Гната до себе, щоразу поводився з ним привітніше та приязніше. Наче знав, про що говорити з ним не слід: старий ніколи не згадував свою віру, натомість поступово вчив Гната «прийомам», які допомагали б йому слідкувати за Андрієм. На похмурі ж розпитування Голого відповідав завжди чемно і м’яко — і щоразу виходило так, що він доводив Гнатові безпечність і нешкідливість цих «прийомів».

Вся справа в тому, казав старий, як і для чого їх застосовувати. Вчинки бувають поганими чи добрими, се так, — але вони, Кисиме, зовні можуть скидатися один на одного. Важливо те, до чого вони призводять. От ти слідкуєш за Ярчуком і чекаєш, поки до нього заявиться людина у плащі. І вважаєш, що коїш зле. Але ж цим ти рятуєш сестру і матір від смерті. Хіба це не добрий вчинок, га? Гаразд, скажеш ти, але тоді я чиню погано, змушуючи тебе слідкувати за Ярчуком. Ну, не скажеш, так подумаєш, га? Але ти не знаєш, навіщо я це роблю, Кисиме. Ні, зараз я тобі не розповім. Сполохати пташку щастя легко — варто лише покликати її на ім’я. Потім колись, потім…

За наступні п’ять років Гнат-Кисим цілком призвичаївся до свого нового життя. Серед козаків він, як і раніше, залишався козаком, серед татар — таємничим Кисимом, учнем старого чаклуна.

Виявилося, це не складно — мати дві долі відразу: треба тільки якомога менше замислюватися над тим, ким ти став і навіщо живеш на землі. Цьому сприяли «прийоми» старого татарина. Вони відбирали багато часу, але дарували дорогоцінне забуття.

А потім настав день, коли Гнат уперше підняв мертвого з могили. Ним був Кость, якого Голий терпіти не міг — сам не усвідомлюючи, чому саме. Під час своїх гостювань у матері Гнат намагався зустрічатися із зятем якомога рідше.

У набіги він з татарами, звичайно, не ходив. Принаймні, в різанині та пограбуваннях участі не брав. Але того разу… просто старий звелів їхати з ними. Мовляв, допоможеш, посприяєш уже потім, після всього.

А він, коли дізнався, кого треба підняти, навіть зрадів. Зовсім трошечки.

…Він не думав, що це буде так складно, так страшно. Коли ж Гнат зазирнув ув очі Костя — він зрозумів, що саме через власний переляк ще не раз використає ці «прийоми». Всупереч самому собі. Бо останнім часом він часто діяв усупереч власним бажанням.

Те, що він ненавидить себе, Гнат збагнув набагато пізніше. Коли в’їхав у рідне село, зруйноване татарами, аби спіймати Ярчука.

До тієї миті було ще два роки — він іще мав багато дізнатися і з багатьма зустрітися. Насамперед — із Ягою і Мишею.

Яга відшукала Гната просто і без зусиль — через Костя. Бо душа Гнатового зятя уже належала пані Хазяйці, коли Голий викликав її, а Яга дуже не любила, аби у неї з-під носа забирали здобич. По суті, після того, як Яга знайшла Гната, він перестав бути рабом старого татарина — бо перетворився на раба Яги, а її сила набагато перевищувала силу чаклуна.

Однак, дізнавшись, чому татарин залишив Гната живим, Яга нічого змінювати у долі Голого не схотіла. Лише дала зрозуміти, що, коли буде необхідно, нагадає про себе — і краще Гнатові тоді зробити так, як вона накаже. А поки що…

А поки що він і далі жив двома життями, Кисимовим і Гнатовим, поступово все більше і більше осягаючи природу чаклунського мистецтва. Зрештою навіть збагнув те, чому Яга і старий татарин чекають на появу людини у плащі.

Того дня Гнат вирішив ризикнути — і розпочати власну гру, всупереч задумам пані Хазяйки і свого вчителя.

* * *

— То виходить, — сказав Андрій, — і тобі закортіло досхочу наїстися влади?

Вони досі кружляли галявиною, тримаючи шаблі наготові, — але поки ще тільки розмовляли.

— Мені не потрібна влада, — хитнув головою Гнат. — І гроші мені не потрібні. Я мертвий, Ярчуче. Я — Кисим. З усіх, хто ганявся за тобою, хто вичікував, поки тобі дадуть скриньку, я один не хотів для себе нічого. Я просто сподівався врятувати своїх рідних від смерті і з-під влади старого. Якби ти знав його, як знав його я…

— Та вже докладу зусиль, аби познайомитися, — похмуро процідив Андрій.

— Не вийде. Я зарубав його к бісовій матері — зарубав і втік від татар. Ягу ти знищив, а Миша тільки допомагала їй — бо свій зиск мала; скринька Миші не була потрібна. Тож тепер їм, моїм господарям, нічим погрожувати мені, я знову вільний… Мати з Галею мертві.

— Тоді навіщо ти гнався за мною?

— Не лукав, Ярчуче. Ти ж знаєш, що скринька чарівна, в ній можна виростити все що завгодно. Навіть людину. Навіть уже померлу.

— Навіть того, хто не схотів би оживати з власної волі? Ти хоч знаєш, як мучилася Галя з Костем, коли ти «підняв» його? Чи хочеш, аби твоя мати дізналася, що через зраду її сина, тільки через неї, село ваше татари обходили стороною?!

— Вона не дізнається, — холодно вимовив Гнат. — Нікому буде їй розповісти.

— Ох, синку, — прошепотів Андрій. — Бачив я у своєму житті різне, бачив чортів, відьом, двоєдушців бачив. А ти — бездушець, от ти хто, синку.

Останні слова зачепили Гната найдужче. Цідячи крізь зуби лайку, він кинувся на Андрія — і тепер на галявині розмовляли тільки шаблі, не люди. Голий помітив, що у противника поранене плече, — і навмисне намагався бити так, аби вцілити саме туди, тож дуже скоро Андрій почав потроху відступати. Він втомився, був виснажений двобоєм, а головне — тим, про що дізнався.

Врятувала Ярчука випадковість.