Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

степах фортецю, всім цікавився.

А тим часом у Слобідці готували для нього чайки, обладнавши їх стернами з обох кінців, щоб були повороткіші. Завтра вранці намісник мав вирушати. Але всю ніч він майже не лягав, роздумуючи, що слід зробити перед неминучою загибеллю, якою йому загрожувало послування у страшну Січ. Життя йому й справді усміхалося, бо він був молодий і закоханий, і мав жити поруч із коханою, та вище за життя він ставив честь і гідність. А ще він подумав, що от-от почнеться війна, що Гелена, чекаючи на нього в Розлогах, може опинитися у центрі найстрашнішої пожежі, беззахисна проти посягань не лише Богуна, а й ошалілої дикої черні, і тривога й біль за неї терзали йому душу. Степи вже мали підтряхнути, вже напевно можна їхати із Розлогів до Лубен, а він же сам наказав Гелені й княгині чекати свого повернення, не сподіваючись, що гроза вдарить так скоро, не знаючи, чим загрожує поїздка на Січ. Тож і ходив він тепер швидкими кроками туди-сюди по замковій кімнаті, потираючи підборіддя й ламаючи руки. Як йому діяти? Що вчинити? Подумки він уже бачив Розлоги у вогні, оточені черню, що вила і більше скидалася на чортів, ніж на людей. Власні його кроки понуро відлунювали під склепінням замку, а йому здалося, що це злі сили йдуть по Гелену. На валах просурмили гасити вогні, а йому вчулося, що це відгомін Богунового рогу, і він скреготів зубами, і за ефес шаблі хапався. Ох, навіщо напросився він у цю експедицію і Биховця від неї звільнив!

Цю схвильованість свого пана помітив Жендзян, котрий спав біля дверей. Він підвівся, протер очі, поправив смолоскипи, що горіли в залізних обручах, і почав крутитися по кімнаті, бажаючи привернути увагу господаря.

Але намісник, цілком поринувши у свої роздуми, не переставав ходити по кімнаті, будячи кроками сонну луну.

— Добродію! Гей, добродію!.. — почав пахолок.

Скшетуський подивився на нього скляним поглядом і враз ніби прокинувся від задуми.

— Жендзяне, ти боїшся смерті? — запитав він.

— Кого? Як це смерті? Що ви, добродію, кажете?

— Бо хто на Січ їде, той не вертається.

— То чого ж ви, добродію, їдете?

— Моя воля, ти у це не втручайся. Але тебе мені жаль, ти ще дитина, і хоч проноза, але там хитрістю не викрутишся. Повертайся в Чигирин, а потім у Лубни.

Жендзян почав чухати потилицю.

— Мій добродію, смерті я боюся, бо хто її не боїться, той Бога не боїться — його воля живити когось або зморити, та оскільки ви, ваша милость, доброхіть на смерть ідете, це вашої милості гріх буде, як господаря, не мій, не слуги, от тому я вас, добродію, і не залишу. Я теж не холоп якийся, а шляхтич, хоч і бідний, але самолюбство теж маю.

— Я знаю, що ти добрий слуга, але скажу тобі: не поїдеш із доброї волі, поїдеш із наказу, бо інакше не може бути.

— Та хоч убийте мене, добродію, не поїду. Що це ви, ваша милость, собі думаєте, юда я якийся чи що, аби господаря на смерть видати?

Тут Жендзян, затуливши очі руками, заходився голосно ревти, і Скшетуський зрозумів, що так його не діймеш, а грізно наказувати він не хотів, бо йому було хлопця жаль.

— Слухай, — сказав він йому, — ти мені ніяк не допоможеш, я ж теж добровільно голову під меч класти не стану, але зате відвезеш у Розлоги листи, які мені зараз важливіші за життя. Скажеш там її милості княгині і князям, щоб зараз же, не гаючись і хвилини, панянку до Лубен відвезли, інакше заколот їх зненацька застане. Сам теж простежиш, щоб усе як слід було зроблено. Я тобі важливе доручення довіряю, приятеля гідне, не пахолка.

— Знайдіть, добродію, когось іншого, з листом усякий поїде.

— А кого я маю тут довіреного? Здурів ти, чи що? Я ще раз тобі кажу: врятуй мені життя хоч двічі, а все одно це буде не те, про що я тебе прошу; я просто тлію душею, думаючи, що з ними може статися, і від болю мене в холодний піт кидає.

— О Боже! Бачу, їхати треба, але мені так жаль вас, добродію, що якби навіть ви подарували мені оцей крапчастий пасок, я б усе одно не втішився.

— Буде тобі пасок, тільки добре зроби те, про що я прошу.

— Не хочу я й паска, якби тільки ви, добродію, їхати з собою дозволили.

— Завтра повернешся чайкою, яку пан Гродзицький у Чигирин посилає, далі, не гаючись і не спочиваючи, вирушиш просто в Розлоги. Там ні княгині, ні панянці нічого не говори, що мені щось загрожує, проси тільки, аби зараз же, хоч би навіть верхи, хоч би без клунків до Лубен їхали. Ось тобі гаманець на дорогу, листи я зараз напишу.

Жендзян упав до ніг намісника.

— Пане мій, невже я вас більше не побачу?

— Як Бог дасть, як Бог дасть! — відповів, підводячи слугу, намісник. — Але в Розлогах будь веселий на виду. А зараз іди спати.

Решту ночі Скшетуський провів за писанням листів і в ревній молитві, після якої спустився до нього янгол спокою. Тим часом ніч поблідла, і світанок вибілив вузькі віконця зі сходу. Розвиднялося. Ось уже й рожеві відблиски прокралися до кімнати. На вежі й у замку просурмили підйом. Невдовзі до кімнати зайшов пан Гродзицький.

— Добродію наміснику, чайки готові.

— І я готовий, — спокійно мовив Скшетуський.

РОЗДІЛ X

трімкі чайки мчали по воді як ластівки, несучи юного рицаря і його долю. Завдяки високій воді пороги великої небезпеки собою не являли. Проминули Сурський, Лоханський, щаслива хвиля перекинула їх через Воронову Забору. Правда, трохи скрипнули човни на Княжому і Стріличому, але ледь-ледь торкнулися, не розбились. І ось, нарешті, вдалині побачили вони піну й коловороти страшного Ненаситця. Тут уже треба було висаджуватися, а чайки тягти по суходолу. Ця довга й тяжка праця зазвичай забирала цілий день. На щастя, очевидно, від колишніх переправ по всьому берегу лежала безліч колод, які підкладали під човни, щоб зручніше було волокти їх по землі. У всій околиці й у степу не було видно живої душі, на річці не виднілося жодної чайки — пливти на Січ не міг уже ніхто, крім тих, кого пан Гродзицький через Кодак пропускав, а пан Гродзицький зумисне відрізав Запорожжя від решти світу. Тому тишу порушували тільки удари хвиль об скелі Ненаситця.

Поки люди волокли човни, пан Скшетуський