Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

сміху. Засміявся й Мольн, але це був лише короткий спалах веселощів. Збігло ще чверть години, і він спитав:

— А що, коли вона не приїде?..

— Вона ж обіцяла, — відповів я. — Май терпіння.

І Мольн знову пильно дивився на дорогу. Але йому було несила терпіти, тож незабаром він озвався:

— Франсуа, я піду до гурту. В мене таке враження, що все повернулося проти мене. Якщо я залишусь тут, то вона ніколи не приїде. Навіть важко уявити собі, що зараз ва поворотом з'явиться вона.

І Мольн подався на галявину, залишивши мене самого. Щоб згаяти час, я пішов по дорозі. І за першим же поворотом побачив Івонну де Гале: вона сиділа боком у сідлі, її старий білий кінь того ранку надто рвався вперед, і дівчина весь час натягувала повіддя, не даючи йому перейти на клус. Попереду коші, ледве ступаючи, мовчки йшов пан де Гало. Мабуть, батько й дочка, міняючись по дорозі одне з одним, по черзі сідали на коня.

Побачивши, що я сам, Івонна всміхнулася, швидко спішилась, передала повіддя батькові й попрямувала до мене; я теж побіг їй назустріч.

— Як я рада, що ви самі, — сказала вона. — Я не хочу нікому, крім вас, показувати старого Белізера, не хочу, щоб його ставили поряд з іншими кіньми. Адже він такий негарний і старий; до того ж, я боюся, щоб його не поранили ті коні. Я тільки на нього зважуюсь сідати, а коли його не стане, я більш не їздитиму верхи…

Я відчув, що за цією чарівною жвавістю, за зовнішньою невимушеністю Івонни де Гале приховується та сама нетерплячість, та сама тривога, що й у Мольна. Вона розмовляла швидше, ніж звичайно. І хоч на її щічках рожевіли рум'янці, під очима й на чолі проступала страшенна блідість, що виказувала розгубленість.

Ми вирішили припнути Белізера до дерева в невеличкому гайку неподалік дороги. Старий пан де Гале, як завжди, мовчки дістав із сідельної кобури оброть і, як мені здалося, прив'язав коня трохи нижче, ніж треба було б. Я пообіцяв негайно принести з ферми сіна, вівса й соломи…

Іванна де Гале пішла на галявину — так само, уявив я собі, як колись вона з'явилась на березі ставка, де її вперше побачив Мольн.

Притримуючи лівою рукою край широкого плаща, вона, ведучи під руку батька, йшла до гостей; на личку в неї був вельми поважний і водночас дитячий вираз. Я не відставав від них. Запрошені на гулянку, що вже встигли розбрестися по галявині, тепер швидко збиралися до гурту, щоб привітати панну де Гале; якийсь час усі мовчки дивилися, як вона наближається.

Мольн загубився в гурті молоді, де нічим не вирізнявся серед товаришів, хіба що зростом; а втім, поряд з ним стояли хлопці майже такі самі високі, як і він. Огюстен нічим не привертав до себе уваги, не ворухнувся, не ступив бодай кроку вперед. Я бачив, як він нерухомо стояв у своєму сірому костюмі й пильно дивився на прекрасну дівчину, що йшла до них. Мольн лише провів рукою по маківці — ніби мимохідь і трохи збентежено, наче хотів сховати серед цих дбайливо зачесаних юнаків свою по-селянському поголену голову.

Панну де Гале оточила молодь. Її почали знайомити з дівчатами й хлопцями, яких вона не знала… Підходила черга мого товариша; я відчував не меншу тривогу, ніж він. Я гадав, що сам відрекомендую Мольна Івонні де Гале.

Та перш ніж я розтулив рота, дівчина ступила до нього з дивовижною рішучістю й поважністю.

— Я впізнаю Огюстена Мольна, — мовила вона.

І подала йому руку.

Розділ шостий

РОЗВАЖАЛЬНА ГУЛЯНКА

(закінчення)

Майже одразу підійшли нові гості привітатися з Івонною де Гале, відтіснивши від неї Мольна. Сталося так, що хлопець і дівчина й під час обіду опинилися за різними столиками. Але до Мольна нібито повернулися віра й відвага. Я сидів між Делажем і паном де Гале і бачив, як мій товариш кілька разів махнув мені здалеку рукою.

Тільки надвечір, коли почалися ігри й розмови, а дехто з гостей пішов на річку купатися або кататись у човні на сусідньому ставку, Мольн знову опинився у товаристві дівчини. Ми з Делажем сиділи на садових стільцях, що їх привезли з собою, й розмовляли, і саме тоді Івонна невимушено покинула гурт молоді, серед якої, либонь, вона занудьгувала, й підійшла до нас. Пригадую, вона спитала, чому ми не катаємося, як інші, в човнах на ставку Об'є.

— Ми сьогодні пополудні вже зробили там кілька кругів, — відповів я. — Але це катання надто одноманітне, і ми швидко втомилися.

— Тоді чому б вам не спустити човен на річку? — провадила вона.

— На річці прудка течія, вона може знести човен.

— Тут знадобилася б моторка, — озвався Мольн. — Або пароплавчик, який був у вас колись.

— У нас уже його нема, — відказала вона майже пошепки. — Ми його продали.

Запала ніякова мовчанка.

Скориставшись із цього, Жасмен сказав, що йде шукати пана де Гале.

— Я знаю, де його можна знайти, — мовив він.

Іронія долі! Ці двоє таких несхожих між собою людей несподівано сподобалися один одному, і з самого ранку вони майже не розлучалися. На початку гулянки пан де Гале відкликав мене вбік і сказав, що мій друг Делаж — людина, обдарована тактом, поштивістю та іншими чеснотами. Мені навіть здалося, що старий звірив йому таємницю існування Белізера й виказав місце, де сховали коня.

Я теж зібрався був покинути Огюстена й Івонну, але вони так збентежилися й розхвилювалися, що я вирішив не лишати їх віч-на-віч.

Проте даремно Жасмен пішов від нас, і марною була моя обережність. Вони завели розмову. Але Мольн уперто, чого, звісно, сам не усвідомлював, знов і знов заводив мову про всі ті дива, що колись так зчудували його в маєтку. І щоразу дівчина, для якої ці спогади були мукою, відповідала, що все зникло, що старий будинок, такий вигадливий і химерний, знесено, великий ставок висох і його засипали землею, а діти в прегарних костюмчиках пороз'їжджалися додому.

Мольн тільки скрушно зітхав у відповідь з таким виглядом, ніби в усіх цих сумних подіях завинили дівчина або я…

Ми йшли всі троє пліч-о-пліч… Дарма я намагався змінити тему розмови й розвіяти смуток, що охопив нас трьох. Неспроможний опиратися своїй невідчепній ідеї, Мольн і далі нетактовно розпитував. Він вимагав пояснень буквально про все, що бачив свого часу в маєтку: про дівчаток, про кучера старенького берлина, про поні, що брали участь