Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

Коли ми спускалися по сходах, Мольн спитав якось нерішуче:

— Ти й справді вважаєш, що мені треба піти на цю розважальну гулянку?

— Авжеж, — відповів я, — у цьому нема анінайменшого сумніву.

Він мав такий вигляд, ніби хтось узяв його за плечі й штовхав уперед.

Унизу Огюстен сказав матері, що в них я обідатиму й вечерятиму, а також заночую, а завтра він роздобуде для себе велосипед і поїде разом зі мною до В'є-Нансея.

— Що ж, гаразд, — похитала вона головою, наче тільки й чекала цього повідомлення.

Я сидів у маленькій їдальні, на стінах якої висіли ілюстровані календарі, кинджали з візерунчастими руків'ями й суданські бурдюки, що їх привіз з далеких подорожей колишній солдат морської піхоти, брат пані Мольн.

Огюстен на хвильку залишив мене самого й вийшов до сусідньої кімнати, де мати лаштувала його в дорогу; я чув, як, трохи стишивши голос, він просив її не розпаковувати валізки, бо, либонь, поїздка лише ненадовго відкладається…

Розділ п'ятий

РОЗВАЖАЛЬНА ГУЛЯНКА

Я насилу встигав за Огюстеном по дорозі, що вела до В'є-Нансея. Він мчав, мов справжній гонщик. Мольн не вставав з велосипеда навіть на крутих підйомах. На зміну його вчорашній незрозумілій нерішучості прийшла гарячкова збудженість, прагнення якнайшвидше приїхати, і це мене трохи лякало. Таку саму нетерплячість він виказав і в дядька Флорантена: його буквально ніщо не цікавило аж до тієї хвилини, коли ми о десятій ранку повсідалися в карету, щоб вирушити на річку.

Був кінець серпня, останні дні літа. З пожовклих каштанів уже почала спадати шкаралуща, встеляючи сірі дороги, їхати ми мали недалеко: ферма Об'є, де ми збирались зупинитися, стояла неподалік від Шеру, за якихось два кілометри від маєтку Саблоньєр. Вряди-годи ми зустрічали інші брички з учасниками гулянки й навіть кількох юнаків, що їхали верхи, — дядько Флорантен зважився їх запросити від імені пана де Гале… Він намагався, як це було в давні часи, поєднати в одній компанії багачів і бідняків, шляхтичів і селян. Серед гостей ми побачили Жасмена Делажа, якого колись сторож Баладьє познайомив з моїм дядьком; він прикотив на велосипеді.

— І він тут, — сказав Мольн, побачивши Делажа. — В його руках увесь час були ключі від нашої таємниці, а ми в своїх пошуках дійшли аж до Парижа. Тут і справді можна впасти в розпач!

Він зиркав на Делажа щоразу злобливіше. А той щиро вважав, що заслужив нашої вдячності, й ні на крок не відставав від нашої карети. Він був у новому костюмі, що не дуже прикрасив його; поли Жасменового сурдата, метляючи, били об крило велосипеда… Хоч як Делаж силкувався бути люб'язним, його підстаркувате обличчя навряд чи могло комусь сподобатися. Він викликав у мене невиразний жаль. Але чи тільки до нього я відчував жаль того пам'ятного дня?..

Цю гулянку я завжди згадую з якимсь гнітючим почуттям, з глибоким смутком. Як я сподівався, що цей день ущедрить мене великою радістю! Здавалося, ніби все довкола збиралося дарувати нам щастя. Але воно було таке примарне…

А які чудові були береги Шеру! Ми зупинилися на схилі, що збігав до води; тут розкинулися моріжки й вербові луги, обнесені плотами, наче невеличкі садки й городи. На тому березі річки сіріли пагорби, круті й кам'янисті; на деяких із них височіли маленькі замки з романтичними вежами. Інколи із замку Преверанж, що стояв удалині, долинав собачий гавкіт.

Нам довелося добиратися до цього місця по цілому лабіринту вузьких доріг і стежок, то піщаних, то встелених білою рінню; біля самої річки ці стежини ставали струмками, бо тут з-під землі били джерела. Ми хапалися за кущі диких порічок і то заглиблювалися в прохолодну сутінь глибоких ярів, то, вибравшись иа рівне, поринали в прозорі хвилі світла, що заливали всю долину. Коли ми підійшли до річки, побачили — на тому березі якийсь чоловік притиснувся до скелі й повільно розправляв рибальську сіть… Як тут було гарно!

Ми зупинилися в затишку на галявині, яку зусібіч оточував молодий березняк. Галявина була велика й рівна — важко знайти краще місце для ігор.

Розпрягши коней, ми відвели їх на ферму Об'є. В затінку під деревами розпаковували провізію, а на моріжку ставили розкладні столики, що їх привіз дядько Флорантен.

Тут виникла потреба піти комусь до повороту дороги зустріти запізнілих гостей і показати їм, де ми отаборилися. Я одразу ж зголосився, Мольн пішов зі мною, і ми зупинилися біля висячого містка, на перехресті кількох стежок і дороги, що вела до замку Саблоньєр.

Вичікуючи, ми походжали сюди-туди, згадували минуло й всіляко намагалися відігнати від себе тривожні думки. З В'є-Нансея проїхав ще один віз, на ньому сиділи незнайомі нам селяни з дорослою дочкою, в чиїх косах були вплетені стрічки, — і знову на дорозі жодної живої душі. А втім, ось з'явилося троє дітлахів у візку, запряженому віслюком, — діти колишнього садівника із Саблоньєра.

— Здасться, я їх упізнаю, — сказав Мольн. — Звісно, це вони взяли мене за руки тоді, в перший вечір свята, і повели вечеряти…

Але цієї миті віслюк уперся й не схотів іти далі; діти позлазили з візка й почали щомога тягти, шмагати й лупцювати його, а Мольн із прикрістю зізнався, що помиливсь…

Я спитав дітей, чи не зустрічали вони по дорозі пана й панну де Гале. Одне з них відповіло, що не пам'ятає, а друге сказало: «Здається, так, пане». Більш нічого ми не домоглися в них. Нарешті діти в'їхали з дороги й покотили по траві; одне з них тягло віслюка за вуздечку, а інші штовхали візок ззаду.

Ми знову почали чекати. Мольн прикипів очима до того місця, де дорога звертала на Саблоньєр; він мало не зі страхом чекав появи дівчини, що її колись розшукував з такою пристрастю. Потім його пойняла дивна, майже кумедна лють на Жасмена. З невисокого пагорка нам видно було, як унизу, на галявині, Делаж зібрав довкола себе гурт гостей і намагався привернути до себе загальну увагу.

— Поглянь, як він розпатякує, цей йолоп! — сказав Мольн.

А я відповів:

— Та облиш його. Він, сердега, робить що може.

Та Огюстен не заспокоювався. Тієї миті на галявину вибігла з лісу якась тваринка — чи то зайчик, чи то білочка. Жасмен, щоб похизуватися, вдав, що хоче впіймати її.

— Ти тільки подивись на нього! Тепер він бігає! — мовив Мольн таким тоном, ніби Делаж хтозна-що робить.

Цього разу я не зміг стриматись від